— Ви чули про матір Ліни? — Наче він міг не чути. Неначе хтось міг би жити в цьому місті й не знати.
— Так. Це кошмар. Боже, це жахливо. Такий шок, — він замовк, а коли Луїза не відповіла, він продовжив говорити: — Е-е, я маю на увазі, я знаю, що ви і вона… — він не доказав, поглянув через плече на свій автомобіль. Він відчайдушно хотів позбутися її, бідолашний.
— Не були однодумцями, так? — підказала Луїза. Вона крутила ланцюжок на шиї, смикаючи за підвіску, синього птаха. — Так, не були. А проте…
Нічого кращого, ніж «а проте», їй на думку не спадало. «Не були однодумцями» — то теж сміховинне применшення, але не було жодної необхідності казати про це вголос. Містер Гендерсон знав про їхню давню ворожнечу, і не зійти їй з цього місця, якщо вона тут стоятиме на березі річки і вдаватиме, що незадоволена тим, що Нел Ебботт скінчила життя у ній. Луїза не могла, не хотіла кривити душею.
Тільки-но почувши, що кажуть психологи, вона зрозуміла, що це — повна дурня, і що ніколи-ніколи вже в її житті не буде гарного дня, а все ж за останні приблизно двадцять чотири години вже не раз виходило так, що їй важко було приховати переможний вираз обличчя.
— I, мабуть, «у жахливий спосіб»… — говорив містер Гендерсон. — Це дивно, але доречно звучить, чи не так? Те, як вона пішла з життя…
Луїза похмуро кивнула.
— А може, саме цього вона й хотіла. Може, якраз цього справді хотіла.
Марк насупив брови:
— Ви вважаєте, вона… що це вона сама?
Луїза похитала головою.
— Уявлення не маю.
— Ні. Ні. Ну звичайно, ні… — він замовк. — Принаймні… принаймні зараз те, що вона написала, не надрукують, чи як ви гадаєте? Книжка, над якою вона працювала, про затон — вона ж недописана, так? То її й не можна друкувати…
Луїза пронизливо глянула на нього.
— Ви так вважаєте? Я б радше сказала, що те, як вона загинула, якраз робить книжку цікавішою для видавців. Жінка пише книгу про людей, які загинули в Затоні Утоплениць, і сама теж топиться там? Я б сказала, що дехто захотів би опублікувати це.
На обличчі Марка з’явився жах.
— Але Ліна… Ліна, звичайно… вона не захоче…
Луїза знизала плечима.
— Хто знає? — мовила вона знову. — Гадаю, що роялті з книжки отримуватиме вона.
Вона зітхнула.
— Мені час вертатися, містере Гендерсоне.
Вона поплескала його по руці, і він накрив її руку своєю.
— Я дуже співчуваю вам, місіс Віттекер, — сказав він, і сльози в його очах зворушили її.
— Луїза, — сказала вона. — Називайте мене Луїза. І я розумію. Розумію, що ви співчуваєте.
Луїза вирушила додому. Кілька годин ішла вона понад річкою — навіть довше в таку спеку, — але вона не могла знайти більше жодного іншого заняття, щоб заповнити ці дні. Не те, щоб Луїза не мала справ. Треба було зв’язатися з агентами з нерухомості, наводити довідки щодо шкіл. Треба було прибрати постіль з ліжка, купу одягу з шафи. Виховувати дитину. Напевно, завтра. Завтра вона все це робитиме, але сьогодні вона йшла понад річкою, думаючи про свою дочку. Сьогодні вона робила те саме, що й щодня, вона шукала у своїй непотрібній нині пам’яті знаки, на які треба було раніше звернути увагу, червоні прапорці, що вона їх легковажно проминула. Шукала бодай крихти, бодай дрібної ознаки нещастя в радісному житті своєї дитини. Адже, якщо казати правду, вони ніколи не хвилювалася за Кейті. Кейті була розумною, здібною, врівноваженою, із залізною волею.
Вона лебедем запливла у підлітковий вік, ніби це просто дрібниця, легко йшла по життю: коли вже на те, то Луїза іноді засмучувалася, що Кейті, здавалося, взагалі батьки майже не потрібні. Ніщо її не бентежило — ні уроки, ні надокучлива увага нещасної найкращої подруги, ані навіть її вже доросла краса, яка розквітла навдивовижу швидко. Луїза могла навіть згадати оцей різкий, прикрий сором, який колись у підлітковому віці відчула, помітивши, що чоловіки дивляться на її тіло, а в Кейті не було нічого подібного. Інші часи, сказала собі Луїза, зараз дівчата геть інші.
Луїза та її чоловік Алек не переймалися Кейті, вони хвилювалися за Джоша. Він завжди був чутливий, завжди неспокійний, але щось іще в ньому змінилося цьогоріч, щось його турбує; він неначе з кожним днем став більш замкненим, більш інтровертним. Батьки хвилювалися, чи не ображають хлопця в школі, їх турбувало, що оцінки в Джоша погіршилися, а під очима вранці виднілися темні кола.
А правда — правда мала бути така: поки вони гляділи сина, підстеляючи, де тільки можна, соломку, натомість упала їхня дочка, і вони цього не помітили й не змогли її врятувати. Вина каменем стояла в горлі Луїзи, вона й далі думала, що цей камінь її врешті задушить, але ні, цього не має статися, вона повинна дихати далі. Дихати і пам’ятати.
У ніч напередодні Кейті була спокійна і тиха. Вечеряли вони лише втрьох, бо Джош пішов ночувати до свого друга Х’юґо. Зазвичай у будній день таке йому не дозволялося, але цього разу батьки зробили виняток, бо вони хвилювалися за нього. Вони скористалися можливістю, щоби поговорити про це з Кейті. Чи вона не помітила, запитували вони, який останнім часом тривожний ходить Джош?
— Мабуть, переживає, як йому буде у великій школі наступного року, — мовила вона, але не дивлячись на батьків: вона не підводила погляду з тарілки, а голос у неї ледь тремтів.
— Але в нього все буде гаразд, — казав Алек. — Там буде півкласу з ним. І ти теж.
Луїза згадала, як рука Кейті трохи міцніше стиснула склянку води, коли Алек промовив ці слова. Вона згадала, як важко сковтнула дочка, на мить заплющивши очі.
Вони разом помили посуд: Луїза мила, а Кейті витирала, тому що посудомийна машина була зламана. Луїза згадала, як казала, що все гаразд, що й сама може впоратися, якщо Кейті треба виконувати уроки, а Кейті відповіла: «Уже виконано». Луїза пам’ятала, як щоразу, коли Кейті брала з її рук тарілку, то торкалася материної руки на мить довше, ніж потрібно.
Тільки тепер Луїза вже не могла бути впевнена, чи пам’ятає вона взагалі оте все. Чи Кейті опустила очі й дивилася в тарілку? Чи справді вона стиснула склянку, чи справді по-особливому її торкалася? Тепер уже було неможливо сказати, усі її спогади здавалися відкритими для сумніву, для неправильного тлумачення. Може, річ у шоковій миті раптового розуміння, що все, в чому вона раніше була впевнена, стало геть непевним, чи її розум був у постійному тумані від таблеток, які вона ковтала днями і тижнями після смерті Кейті. Луїза лигала пігулку за пігулкою — кожна жменя давала кілька годин тупого полегшення — а потім, отямившись, жінка знову з головою занурювалася в жахіття. За деякий час до неї дійшло: жах раз у раз заново виявляти, що донечки немає, — не вартий годин забуття.
Але ось у чому, відчувала Луїза, сумніватися не випадало: коли Кейті побажала їй на добраніч, то всміхнулася й поцілувала матір так, як завжди. Вона пригорнула її — не міцніше й не довше ніж зазвичай, і сказала: «Гарних снів».
Але як вона могла так поводитися, збираючись вчинити таке?
Стежка перед очима Луїзи розпливалася, її сльози затуманювали зір, так що вона навіть не помітила натягнуту на місці події стрічку, доки не наткнулася на неї. «Поліція. Ходу немає». Вона була вже наполовину піднялася схилом і наближалася до вершини; тепер Луїзі доведеться різко завернути ліворуч і зробити гак, щоб не потурбувати останню землю, на яку ступала нога Нел Ебботт.
Вона перебралася через вершину пагорба й подалася схилом вниз, її ноги боліли, і волосся прилипало до спітнілої голови. Униз, до привітної тіні, де стежка пірнала в гущавину на краю затону. Приблизно за милю, чи трохи далі, вона підійшла до мосту, рушила сходами вгору до дороги. Групка дівчат ішла на неї з лівого боку, і Луїза за звичкою стала виглядати поміж них світло-каштанову голівку дочки, вслухаючись у їхній розкотистий сміх. Серце Луїзи знову заболіло.
Вона дивилася на дівчат: як вони йшли, обійнявшись за плечі, як трималися одна за одну, з’єднані в суцільну масу пухнасті тіла, а посередині, зрозуміла Луїза, була Ліна Ебботт. Ліна, така усамітнена останні кілька місяців, нині переживала момент слави. На неї теж спочатку повитріщаються, поспівчувають, а невдовзі — цуратимуться.