Ця частина таки була досягненням. Він очікував, що його агенти стикнуться з певними труднощами в тому, що стосується найбільш вовчих аспектів родоводу Анґви, але виявилося, що гірські вовки теж приділяють подібним питанням чимало уваги. Предки Анґви однозначно були серед ватажків зграї.
Дракон, Король Гербів усміхнувся. З точки зору його інтересів, приналежність до того чи іншого виду була другорядною справою. Що справді має значення в індивіді — це добрий родовід.
Ах, так. Це було майбутнє, яке могло статися.
Він відсунув книгу. Одна з переваг життя, значно довшого за пересічне, полягає в розумінні того, наскільки крихким є майбутнє. Люди говорили про «наші мирні часи» чи «імперію, яка стоятиме тисячу років», а менше ніж за пів життя по тому ніхто й не пригадував, ким вони були, не кажучи вже про те, що вони казали чи де натовп поховав їхній попіл. Що змінювало історію — то це набагато дрібніші діяння. Іноді вистачало кількох розчерків пера.
Він підтягнув до себе інший том. На фронтисписі містилися слова: «Нащадки короля...». Цікаво, як той чоловік себе назве? Цього принаймні не прорахувати. Ох, ну що ж...
Дракон узяв олівця і написав: «Ноббс».
Усміхнувся в сяєво свічок.
Розмови про істинного короля Анк-Морпорка не припинялися ніколи, але історія дала жорстокий урок. Вона пояснила — часто словами, писаними кров’ю, — що істинним королем є той, хто добивається корони.
У цій кімнаті теж було повно книг. Це було перше враження — враження промозклої, гнітючої книжковості.
Покійний отець Трубчек розкинувся на обваленій купі книг. Він був, поза сумнівом, мертвий. Ніхто не зміг би втратити стільки крові й лишитися живим. Або довго протриматися з головою, схожою на спущений футбольний м’яч. Хтось ударив його не інакше як кувалдою.
— Та літня пані вибігла звідси з криками, — доповів, салютуючи, констебль Візит. — Тож я зайшов, а тут усе було отак, ваша милосте.
— «Отак», констеблю Візит?
— Так точно. І мене звуть Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте.
— Що то була за літня пані?
— Вона сказала, що її звуть пані Канакі, ваша милосте. Вона сказала, що завжди приносить йому обіди. Сказала, що вона його порає.
— Порає?
— Ну, ви розумієте, ваша милосте. Прибирає й підмітає.
Справді, на підлозі валялася таця — разом із розбитою мискою та розляпаною вівсянкою. Пані, яка порала старого, дістала справжній шок, виявивши, що хтось упорав його раніше.
— Вона його торкалася? — спитав Ваймз.
— Каже, що ні, ваша милосте.
Це означало, що старий жрець помер найакуратнішою смертю, яку Ваймзові доводилося бачити. Його руки були складені на грудях. Очі були заплющені.
І щось було у нього в губах. Воно було схоже на скручений у трубочку папірець. Це надавало небіжчику до бентежності безтурботного вигляду — ніби він вирішив викурити останню сигарету вже після смерті.
Ваймз обережно витягнув маленького сувійчика і розгорнув його. Папірця було вкрито ретельно виписаними, проте незнайомими знаками. Що в них викликало особливу увагу, то це те, що автор, схоже, скористався для письма єдиною доступною йому рідиною, наявною навколо у чималій кількості.
— Фе, — сказав Ваймз. — Написано кров’ю. Цей текст комусь про щось говорить?
— Так точно!
Ваймз закотив очі.
— Так, констеблю Візит?
— Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів, ваша милосте, — з ображеним виглядом виправив констебль Візит.
— «Візит-і-Проповідь-з-Роздачею-Буклетів».[26] Саме збирався це сказати, констеблю, — сказав Ваймз. — Ну?
— Це стародавнє хапонське письмо, — сказав констебль Візит. — Одного з пустельних племен, яке називається ценотіни, ваша милосте. Вони мають хитромудру, але фундаментально помилкову...
— Так, так, так, — перебив Ваймз, який розумів, що вербальна нога ось-ось ступить на його слуховий поріг. — Але чи розумієте ви, що там написано?
— Можу дізнатися, ваша милосте.
— Чудово.
— Між іншим, чи не вдалося вам, бува, знайти час та поглянути на ті відозви, що я вам якось був давав, ваша милосте?
— Часу не було! — автоматично відповів Ваймз.
— Не переймайтеся, ваша милосте, — сказав Візит і усміхнувся блідою усмішкою людини, яка продовжує сіяти розумне, добре, вічне попри всілякі перепони. — Коли б ви не знайшли час, буде добре.
Скрізь було розсипано сторінки позбиваних із поличок книжок. На багатьох виднілися плями крові.
— Деякі з цих книг схожі на релігійні, — сказав Ваймз. — Можна щось знайти, — він обернувся. — Щебеню, огляньте це місце, будь ласка.
Троль припинив старанно окреслювати крейдою силует тіла.
— Так точно. На предмет чого, ваша милосте?
— Всього, що знайдете.
— Слухаюся, ваша милосте.
Ваймз із бурчанням присів навпочіпки і поштрикав пальцем забруднену сірим підлогу.
— Бруд, — сказав він.
— То ся трапляє на підлогах, ваша милосте, — послужливо промовив Щебінь.
— От тільки цей — білуватий. А ми тут на чорноземі, — вказав Ваймз.
— А, — сказав сержант Щебінь. — Це Доказ.
— Звичайно, може бути й просто брудом.
Було і ще дещо. Хтось намагався поскладати розкидані книжки. І таки склав кількадесят в один-єдиний стосик, книжка на книжці, книги більшого формату — внизу, краєчки всіх томів з геометричною точністю вирівняні один до одного.
— Оцього я не розумію, — сказав Ваймз. — Відбувається сутичка. Жорстокий напад на стару людину. Потім хтось — може, він сам, уже при смерті, а може, вбивця — пише щось кров’ю нещасного старого. І акуратно скручує цидулку в трубочку, і вкладає її йому в рота, як цукерку. Потім старий таки помирає, і хтось закриває йому очі, і надає йому гідної пози, і ретельно складає книжки, і... робить що? Просто виходить у вир Анк-Морпорка?
Чесне чоло сержанта Щебеня зморщилося від мисленнєвих надзусиль.
— Мо’... мо’, під вікном є який слід, — промовив він. — То є завше такий Доказ, який варто надибати.
Ваймз зітхнув. Попри те що коефіцієнт інтелекту Щебеня не перевищував рівня кімнатної температури, він зумів стати хорошим копом і збіса хорошим сержантом. Він був бовдуром спеціального типу, якого дуже важко надурити. Але єдиною справою, складнішою, ніж втовкмачити йому ту чи іншу ідею, було вибити її з нього.[27]
— Щебеню, — сказав Ваймз так доброзичливо, як тільки міг. — Під вікном — тридцятифутове провалля до річки. Там не може бути... — він зробив паузу. Врешті-решт це ж була річка Анк. — Будь-які сліди дотепер уже затяглись, — він подумав і уточнив: — Майже напевне.
Втім, про всяк випадок він визирнув з вікна. Ріка внизу бурчала й чавкотіла. Ніяких слідів там не було, навіть попри славнозвісну кірку на її поверхні. Зате на підвіконні була ще одна пляма бруду.
Ваймз пошкріб її й понюхав пальця.
— Здається, знову біла глина, — сказав він.
Ніде в околицях міста виходів білої глини він не пригадував. Від міської брами й аж до Вівцескель лежали суцільні чорноземи. Той, хто пройшов би весь цей шлях пішки, до протилежного краю поля підріс би дюймів на два.
— Біла глина, — повторив він. — Де, в біса, тут є місцевість із білою глиною?
— То є загадка, — прорік Щебінь.
Ваймз безрадісно всміхнувся. Це дійсно була загадка. А загадок він не любив. Загадки мають звичку розростатися, якщо не розгадати їх якнайшвидше. Загадки плодяться.
Пересічні вбивства траплялися постійно. І зазвичай розкрити їх був здатен навіть Щебінь. Коли знетямлена дружина стоїть над тілом свого чоловіка, тримаючи в руках погнуту коцюбу, й голосить: «Він не мав говорити так про нашого Невілла!» — не доведеться докладати багатьох зусиль, щоб розплутати справу до наступного перекуру. А коли суботнього вечора в «Латаному барабані» з меблів звисають (чи висять, прицвяховані до них) різні люди (чи їхні частини), а решта публіки має цілком безневинний вигляд, навіть і Щебенів інтелект не потрібен, аби здогадатись, що сталося.
26
Констебль Візит був вихідцем з Омнії, країни, де традиційний стиль проповідництва полягав у тому, щоб піддавати невірних тортурам та мечу. За нинішніх часів справу стали вести значно цивілізованіше, проте омнійці зберегли якнайбільш енергійний та невтомний підхід до поширення Слова, просто змінивши вживану для цього зброю. Свої вихідні констебль Візит проводив у компанії одновірця на ім’я Розтрощення-Невірного-Підступним-Аргументом, дзвонячи в двері будинків по всьому місту, чим примушував мешканців цих будинків ховатися серед меблів. —
27
Щебінь не мав собі рівних в умінні ставити запитання. Основних запитань у нього було три, а саме: пряме («То ви тоте зробили?»), настирливе («Ви си впевнені, шо тоте зробили не ви?») та тонке («То ж ви тоте зробили, еге ж?»). Хоча це були не наймудрованіші запитання всіх часів та народів, талант Щебеня полягав у тому, що він терпляче повторював їх години поспіль, доки нарешті не отримував правильну відповідь, яка зазвичай звучала десь так: «Авжеж! Авжеж! Це я зробив! Я! А тепер, будь ласка, скажіть же мені, що я зробив!». —