Ваймз поглянув на тіло отця Трубчека. Дивовижно було, скільки крові витекло з цього чоловіка з тоненькими руками та хирлявими грудьми. Він однозначно не зміг би довго боронитися.
Ваймз нахилився і акуратно підняв одну з небіжчикових повік. Молочно-біле око з чорною зіницею поглянуло на нього звідти, де зараз був старий жрець — де б це не було.
Релігійний старий, що жив у парі тісних кімнаток і, судячи з запаху, явно виходив нечасто. Яку загрозу міг становити він?..
У двері просунув голову констебль Візит.
— Там унизу якийсь ґном з обсмаленою бородою і без брів каже, що ви звеліли йому прийти, ваша світлосте, — доповів він. — А ще там якісь містяни, які кажуть, що отець Трубчек був їхнім душпастирем, і вони хотіли б гідно його поховати.
— А, це має бути Малодупко. Відправте його сюди, — сказав Ваймз, випробовуючись. — Решті скажіть зачекати.
Малодупко видерся по сходах, побачив місце події й дістався вікна саме в ту мить, коли його знудило.
— Уже краще? — спитав нарешті Ваймз.
— Е... так. Сподіваюся.
— Тоді візьміться за це.
— Е... що саме я маю зробити? — спитав Малодупко, але Ваймз був уже на середині сходів униз.
Анґва загарчала. Це був сигнал Моркві, що він може знову розплющити очі.
Жінки — як зауважив одного разу Моркві Колон, гадаючи, що тому потрібна порада — бувають кумедними в деяких дрібницях. Їм може не подобатися, коли їх бачать без макіяжу, або вони можуть наполягати на купівлі валіз, менших, ніж у чоловіків, хоча завжди беруть зі собою більше одягу.
Щодо Анґви, то вона не любила, щоб її бачили еп route[28] з людської форми у перевертня або навпаки. Вона пояснювала, що в неї просто такий пунктик. Моркві дозволено було бачити її у тій чи іншій формі, але не в численних проміжних, щоб йому не розхотілося ще будь-коли її бачити.
В очах перевертня світ мав інакший вигляд.
По-перше, він був чорно-білим. Принаймні та його мала частина, яку в людській подобі вона назвала б «видимою», була монохромною — але яка різниця, коли видиме мусило сісти на заднє сидіння, а за кермо всідався нюх, із реготом вистромлюючи руку у вікно і роблячи вульгарні жести решті чуттів? Після перетворення вона завжди згадувала запахи як кольори та звуки. Запах крові був густо-коричневою глибокою басовою нотою, черствий хліб — напрочуд дзвінким яскраво-синім кольором, а будь-яка людська істота — чотиривимірною калейдоскопічною симфонією. Нюх давав змогу бачити не тільки в просторі, а й у часі: людина могла простояти ось тут одну хвилину, але для носа вона й за годину все ще лишалася тут, її запах майже не слабнув.
Не відриваючи носа від підлоги, вона обстежила закутки Музею ґномського хліба. Потім ненадовго вибігла в провулок і спробувала там.
За п’ять хвилин вона підбігла до Моркви і знову подала сигнал.
Коли він розплющив очі, вона натягала сорочку. Де в чому людське тіло мало перевагу: з парою рук ніщо не зрівняється.
— Я думав, ти зараз біжиш чиїмось слідом, — сказав він.
— І чиїм же? — спитала Анґва.
— Прошу?
— Я відчуваю його, тебе та хліб, і це все.
— Більше нічого?
— Грязюку. Пилюку. Все, як звичайно. О, ну є кілька дивних слідів, але їм не один день. Наприклад, я знаю, що ти був тут минулого тижня. Тут багато запахів. Жир, м’ясо, чомусь якась соснова смола, стара їжа... але присягаюся, що останніми днями тут не було жодної живої істоти, крім нього й нас.
— Але ж ти казала мені, що слід лишає кожен.
— Так і є.
Морква поглянув униз, на покійного куратора. Як це не сформулюй, до яких широких дефініцій не вдайся, самогубства той не чинив однозначно. Не за допомогою скибки хліба.
— Вампіри? — припустив Морква. — Вони вміють літати...
Анґва зітхнула.
— Моркво, я б розрізнила, якби вампір побував тут минулого місяця.
— Тут у шухляді майже пів долара монетками по пенні, — повідомив Морква. — Так чи йнак, злодій міг прийти сюди по Бойовий Хліб, авжеж? Це дуже цінний культурний артефакт.
— Цей бідака мав яких-небудь родичів? — спитала Анґва.
— Здається, в нього є старша сестра. Я раз на місяць заходжу сюди потеревенити. Він, знаєш, дозволяє мені потримати артефакти в руках.
— Це має бути весело, — сказала Анґва, перш ніж устигла сама себе спинити.
— Це дуже... приємно, авжеж, — урочисто погодився Морква. — Це нагадує мені мій дім.
Анґва зітхнула і ступила до задньої кімнати маленького музею. Та була типовою для будь-якого музею — тобто повного сміття та предметів, для яких не знайшлося місця на полицях, а також предметів сумнівної оригінальності, як-от монети з датуванням «52 до н. е.». Там стояли кілька лавок з осколками ґномського хліба на них, охайна стійка для інструментів із різнокаліберними качалками для тіста і кругом були папери. При одній зі стін, займаючи більшу частину кімнати, розташовувалася піч.
— Він досліджує старовинні рецепти, — промовив Морква, який, схоже, вважав себе зобов’язаним вихваляти експертні пізнання старого навіть після того, як той помер.
Анґва відчинила пічні дверцята. Звідти до кімнати ринуло тепло.
— Збіса пекарська піч, — сказала вона. — А то що за штуки?
— А... Бачу, він робив метальні булочки, — сказав Морква. — Досить смертоносно на короткій дистанції.
Вона зачинила дверцята.
— Ходімо назад до Управління, а вони можуть послати когось, хто...
Анґва зупинилася.
Коли змінюєш форму так близько до повні, завжди є небезпечні моменти. Поки вона була вовком, все було ще не так кепсько. Вона лишалася розумною істотою — принаймні почувала себе розумною істотою, хоча її існування було куди простішим, тож вона, можливо, була просто надзвичайно розумною вовчицею. Складнощі виникали, коли вона поверталася в тіло людини. На кілька хвилин, поки морфічне поле знову не утверджувалося повного мірою, всі її чуття лишалися гострими; запахи й далі були надзвичайно сильними, а її вуха могли розрізняти звуки значно далі за чахлий людський слух. І вона могла значно більше думати про те, що відчувала. Вовк може обнюшити вуличного стовпа і відчути, що вчора тут пробігав старий Бонзо, який почувався зле, а господар і далі годує його тельбухами — а от людський розум насправді здатен думати лише про всілякі «чому» та «навіщо».
— Таки є ще щось, — сказала вона і обережно вдихнула. — Ледь помітне. Не живе. Але... Ти його не відчуваєш? Щось на кшталт бруду, але не зовсім. Воно ніби... жовто-помаранчеве...
— Гм, — тактовно сказав Морква. — Декотрі з нас не мають твого носа.
— Я відчувала цей запах раніше, десь у місті. Не можу пригадати де... Він сильний. Сильніший за інші запахи. Це — запах бруду.
— Ха, ну, на цих вулицях...
— Ні, це не... не зовсім бруд. Гостріший. Вищої тональності.
— Знаєш, часом я тобі заздрю. Мабуть, чудово було б стати вовком. Ненадовго.
— Тут є свої недоліки.
«Наприклад, блохи, — думала вона, поки вони замикали музей. — І їжа. І постійне набридливе відчуття, що в тебе має бути одразу три пари грудей».
Вона продовжувала повторювати собі, що тримає все під контролем — і, в певному сенсі, так і було. Вона скрадалася містом місячної ночі і, гаразд, їй часом траплялося випадкове курча — але вона завжди пам’ятала, де була, і наступного дня зазирала туди, щоб запхати під двері трохи грошей. Важко бути вегетаріанкою, яка зранку виколупує зі своїх зубів шматочки м’яса. Але вона однозначно була сильнішою за це.
Однозначно, переконувала вона себе.
Ночами містом скрадалася свідомість Анґви, не свідомість перевертня. Вона була в цьому майже впевнена. Перевертень не спинився б на курчатах — принаймні ненадовго.