— Мало би бути побільше, — зауважив Ваймз.
— Згоден.
«Якщо цей Найманець повернеться до гільдії, так і буде», — подумав Ваймз. Свої власні життя Найманці цінували досить високо.
— Дай-но подумати, — проказав Ваймз, вивчаючи кінчик своєї сигари. — Гільдія бере п’ятдесят відсотків. Отже, тобі залишається десять тисяч доларів.
Найманець, схоже, замислився над цими словами, а потім сягнув до пояса і досить незграбно кинув мішечка Ваймзові, який його спіймав. Ваймз підняв із землі арбалета.
— Мені здається, — сказав він, — що людина, якій потрібно звідси вийти, цілком може дістатися дверей, отримавши не більше ніж поверхневі опіки. Якщо вона швидка. Наскільки ти швидкий?
Відповіді не було.
— Звичайно, ця людина має бути у відчаї, — додав Ваймз, прилаштовуючи арбалет на столі для корму й витягаючи з кишені шворку. Він прив’язав її до цвяха, а інший кінець причепив до арбалетної тятиви. Потім, обережно ставши збоку, спустив курок.
Тятива трішечки зсунулася.
Найманець, спостерігаючи догори дриґом, здавалося, перестав дихати.
Ваймз кілька разів затягнувся сигарою так, що її кінчик розжарівся, як пекло. Після чого вийняв її з рота і спер на стримувальну шворку таким чином, щоб їй лишилося куритися лише з дюйм, перш ніж затліє і шворка.
— Я залишу двері незамкненими, — сказав він. — Я ніколи не був нерозсудливою людиною. З інтересом спостерігатиму, як швидко ти вмієш просуватися до цілі[3].
Він кинув дракончикам решту вугілля і вийшов.
Скидалося на те, що в Анк-Морпорку настає черговий день, повний різних подій; і це ж він тільки-тільки розпочався.
Коли Ваймз дістався будинку, він почув «пш-ш-ш», потім — «клац», а потім — як хтось дуже швидко біжить до декоративного ставка. Він усміхнувся.
Віллікінз уже чекав на нього з його пальто.
— Не забудьте, пане Семюеле, об одинадцятій у вас зустріч із його високістю.
— Так, так, — сказав Ваймз.
— А о десятій ви маєте зустрітися з геральдистами. Її милість була цілком недвозначною, ваша милосте. Її точні слова були такими: «Скажіть йому, щоб цього разу не намагався відкараскатися», — ваша милосте.
— Ох, добре.
— І ще її милість сказали: «Будь ласка, спробуй нікого не засмутити».
— Перекажіть їй, що я постараюся.
— І — ваш портшез подано, ваша милосте.
Ваймз зітхнув.
— Дякую. Там у декоративному ставку сидить чоловік; виловіть його і дайте йому чашку чаю, будь ласка. Я думаю, це перспективний хлопець.
— Звичайно, ваша милосте.
Портшез. О так, портшез. Це був весільний подарунок Патриція.
Правитель Ветінарі знав, що Ваймз полюбляє ходити міськими вулицями пішки, і, що було цілком притаманно цьому чоловікові, подарував йому те, що не давало такої змоги.
Портшез чекав назовні. Двоє носіїв вичікувально виструнчилися.
Його милість Семюел Ваймз, командор Міської варти, знову збунтувався. Може, він і справді мусив користуватися цією триклятою штукою, але...
Він подивився на переднього носія і махнув великим пальцем на портшез.
— Залазь, — наказав він.
— Але, ваша ми...
— Такий чудовий ранок, — урвав його Ваймз, знову скидаючи пальто. — Я сам поведу.
Любі мамо й тату...
У капітана Анк-Морпоркської Міської варти Моркви був вихідний. Він мав узятися за рутину. По-перше, поснідати в якому-небудь кафе неподалік. По-друге, написати листа додому. Листи додому завжди завдавали йому певного клопоту. От листи від його батьків завжди були цікавими, в них було повно статистичних даних щодо видобутку та чудових новини про нові шахти й перспективні пласти. Він же міг би написати хіба що про вбивства й таке інше.
Якусь мить він жував кінчик олівця.
Ну, це знову був цікавий тиждень (писав він). Я крутився скрізь як муха зсиньою дупою і Шо Ви Думали! Ми відкриваємо ще один Відділок на Балацькій вулиці, біля Затінків, тому тепер їх у нас неменше чотирьох включаючи Лялечки і Довгий Мур, а я тут єдиний Капітан тому кручуся цілий день. Особисто я часом скучаю по духу дружби старих часів коли були тіки я і Ноббі і Сержант Колон, алеж, зараз, століття Летючої Лисиці. Сержант Колон збираєцця у відставку вкінці місяця, він каже що пані Колон хоче що б він купив ферму, він каже знетерпінням чекає на спокійне життя в селі і щоб бути Близьким до Природи, я впевнений ви бажаєте йому удачі. Мій друг Ноббі все той же Ноббі тільки ще більше чим був.
Морква неуважно взяв з тарілки зі сніданком напівз’їдену баранячу котлету і простягнув її під стіл. Почулося «ням!».
«Хайтам як, повертаючись до роботи, у певнений, що говорив вам про Особливості Канатної Вулиці, хоча вони все ще базуються в Псевдополь-Ярді, але людям не подобаєцця коли поліцейські неносять уніформи, але Командор Ваймз каже що злочинці теж неносять уніформи тому всі хай ідуть наф*г».
Морква замислився. Те, що навіть після майже двох років життя в Анк-Морпорку він усе ще не почувався запанібрата з виразом «наф*г», багато говорило про капітана Моркву.
Командор Ваймз каже що раз є таємні злочини, то, треба щоб були й таємні поліцейські...
Морква замислився знову. Він любив свою форму. Іншого одягу він і не мав. Ідея про замаскованих Вартових була... ну, немислимою. Це було б ніби стати тими піратами, які плавають під фальшивими прапорами. Ніби стати шпигунами. Проте він сумлінно продовжив:
...і я у певнений, що Командор Ваймз знає що каже. Він каже що ми не будемо робити старомодну поліцейську роботу і ловити тільки тих нещасних які надто дурні щоб зуміти втекти!! Так і так це означає на багато більше роботи і нових людей у Варті.
Чекаючи, поки сформується нова фраза, Морква взяв з тарілки сосиску й опустив руку з нею під стіл.
Знову почулося «ням».
Поруч заметушився офіціант.
— Ще порцію, пане Морква? За рахунок закладу. Безкоштовну їжу Моркві пропонували всі до єдиного ресторани та кафе Анк-Морпорка. Власники кожного з них мали тверду й приємну впевненість у тому, що він завжди наполяже на оплаті.
— Ні, справді, було дуже смачно. Так, ось... двадцять пенсів, решти не треба, — сказав Морква.
— Як ваша юна панна? Я сьогодні її не бачив.
— Анґва? О, вона... у справах, знаєте, неподалік. Втім, я обов’язково перекажу їй, що ви питали.
Ґном радісно вклонився і поквапився далі.
Морква написав ще кілька сумлінних рядків, а тоді дуже тихо сказав:
— Її кінь з возом і досі біля пекарні Бронескибки?
З-під столу долинуло скавчання.
— Справді? Дивно. Продукцію порозвозили вже давно, а борошно й крупу зазвичай привозять не раніше обіду. Візник і досі там сидить?
Хтось тихо гавкнув.
— І для розвозу цей кінь має надто добрий вигляд. А ще візники під час простою зазвичай вішають коням на шиї торбу з кормом. І сьогодні — останній четвер місяця. Тобто у Бронескибки сьогодні день розрахунків з робітниками.
Морква поклав олівця і чемно помахав рукою, привертаючи увагу офіціанта.
— Пане Буре, можна чашку жолудевої кави? З собою.
У Музеї ґномського хліба на Карусельній неабияк хвилювався пан Гопкінсон, куратор музею. Окрім усього іншого, причиною такого хвилювання було те, що його щойно вбили. Але в цей момент він схильний був розглядати це як нехай і дошкульну, та все ж другорядну деталь.
Його забили хлібиною. Навіть для найгірших людських пекарень такий хліб типовим не назвеш, а ґномський хліб як знаряддя нападу має взагалі неймовірні властивості. Ґноми розглядають пекарство як частину мистецтва війни. Коли вони випікають кам’яні булочки[4], нікому не до сміху.
3
В оригіналі Пратчетт обігрує слово
4
Кам’яна булочка, вона ж — кам’яний тортик