— Погляньте-но на цю вм’ятину, — говорив Гопкінсон. — Скоринку практично проламано!
— ЯК І ВАШОГО ЧЕРЕПА, — сказав Смерть.
— Так, так, — кинув Гопкінсон тоном людини, яка цінує черепи по пенні за десяток, але чудово розуміє непересічну цінність хорошої хлібної колекції. — Але чим поганий звичайний кийок? Чи навіть молот? Я б знайшов, якби попросили.
Смерть, який і сам був особистістю не без певних маній, зрозумів, що перед ним — справжній одержимий. Покійний пан Гопкінс мав писклявий голос і носив окуляри на чорній стрічці — його привид зараз мав на собі їхній духовний аналог, — а це завжди було ознакою свідомості, схильної протирати шафи навіть із зовнішнього боку дна та сортувати канцелярські скріпки за розміром.
— Це справді дуже кепсько, — заявив пан Гопкінсон. — А ще й невдячно — після того як я допоміг їм із піччю. Я відчуваю, що мені таки доведеться подати скаргу.
— ПАНЕ ГОПКІНСОН, ВИ ВПОВНІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО МЕРТВІ?
— Мертвий? — проджерґотів куратор. — О, ні. Я не маю можливості бути мертвим. Не зараз. Зараз просто не той момент. Я ще навіть не склав каталог кексів.
— ТИМ НЕ МЕНШЕ.
— Ні-ні. Вибачте, але так просто не піде. Вам доведеться зачекати. Я дійсно не можу зараз братися за такі дурниці.
Смерть збентежився. Більшість людей, коли помирали, після початкової розгубленості відчували певне полегшення. З них звалювався вантаж, який вони підсвідомо несли за життя. Впав другий космічний черевик.[5] Найгірше сталося, і тепер вони могли змиритися зі своїм, метафорично кажучи, подальшим життям. Мало хто сприймав це як просту прикрість, якої можна позбутися, якщо досить довго скаржитися.
Рука пана Гопкінса пройшла крізь стільницю.
— Ой.
— БАЧТЕ?
— Це страшенно невчасно. Хіба ви не могли перенести справу на більш вдалий час?
— ТІЛЬКИ ДОМОВИВШИСЬ ІЗ ВАШИМ УБИВЦЕЮ.
— Схоже, з організованістю у вас справи кепські. Я бажаю подати скаргу. Я плачу податки врешті-решт.
— Я НЕ ПОДАТОК, Я СМЕРТЬ. Я З’ЯВЛЯЮСЯ ТІЛЬКИ ОДИН РАЗ.
Привид пана Гопкінса почав танути.
— Просто я завжди намагався все планувати раціональним чином...
— ГАДАЮ, КРАЩЕ ПРИЙМАТИ ЖИТТЯ ТАКИМ, ЯКИМ ВОНО Є.
— Це звучить вкрай безвідповідально...
— У МЕНЕ ЦЕ ЗАВЖДИ СПРАЦЬОВУВАЛО.
Портшез спинився біля Псевдополь-Ярду. Ваймз полишив носіїв паркуватися і, знову вдягнувши пальто, увійшов.
Свого часу — причому ніби вчора — штаб-квартира Варти стояла практично порожньою. Там можна було побачити хіба що старого сержанта Колона, який куняв у своєму кріслі, та ще прання капрала Ноббса, яке сушилося перед грубою. А потім все зненацька помінялося...
Сержант Колон уже чекав на нього з папкою в руках.
— Маю рапорти з відділків, ваша милосте, — сказав він, дрібочучи поруч із Ваймзом.
— Щось особливе?
— Троха дивне вбивство, ваша милосте. В одному з тих старих будинків на Босяцькому мості. Один старий жрець. Я мало шо про це знаю. Патруль сказав тіки, шо на це варто поглянути.
— Хто його знайшов?
— Констебль Візит, ваша милосте.
— О боги.
— Так точно, ваша милосте.
— Постараюся сьогодні вранці туди дістатися. Ще щось?
— Капрал Ноббс хворий, ваша милосте.
— О, це-mo я знаю.
— Я маю на увазі, на лікарняному, ваша милосте.
— Тепер це не похорон бабусі?
— Ні, ваша милосте.
— Між іншим, скількох бабусь він поховав цього року?
— Сімох, ваша милосте.
— Дивна вони родина, ці Ноббси.
— Так точно, ваша милосте.
— Фреде, ви не мусите постійно називати мене «ваша милосте».
— У вас гості, ваша милосте, — повідомив сержант, багатозначно вказуючи поглядом на лавку в приймальні. — Щодо тої роботи алхіміком.
Ґном на лавці нервово усміхнувся Ваймзові.
— Добре, — сказав Ваймз. — Я прийму у себе в кабінеті.
Він сягнув під пальто і витягнув сумку з грошима Найманця.
— Фреде, внесіть це у Фонд удів і сиріт, гаразд?
— Звісно. О, чудова робота, ваша милосте. Ще кілька таких приємних несподіванок, і незабаром ми зможемо забезпечити ще більше вдів.
Сержант Колон повернувся до свого столу, потайки витягнув шухляду й дістав звідти книгу, яку читав останнім часом. Вона називалася «Парування у тваринництві». Назва його дещо непокоїла — ви ж чули ці історії про дивних людей на селі, — але виявилося, що це всього лише книжка про те, як розводити корів, свиней та овець.
Тепер він міркував, де б знайти книжку, яка навчила б їх читати.
Нагорі Ваймз обережно відчинив двері свого кабінету. Гільдія найманців завжди грала за правилами. З цього погляду щодо тих вилупків можна було не сумніватися. Випадково вбити когось стороннього вважалося жахливим несмаком. Не враховуючи всього іншого, за таке позбавляли платні. Тож про якісь пастки в його кабінеті не могло бути й мови, адже щодня туди заходило й виходило звідти аж надто багато народу. Та навіть попри це, обережність зайвою не була. Ваймз умів наживати заможних ворогів, які могли дозволити собі найняти вбивцю. Цим убивцям мало пощастити тільки раз — Ваймзові ж везіння потрібне було на постійній основі.
Він ковзнув до кімнати й визирнув у вікно. Він любив працювати з відчиненим вікном, навіть коли надворі було холодно. Йому подобалося чути шум міста. Але будь-хто, хто спробував би піднятися або спуститися до цього вікна, мусив би подолати всі ті незакріплені черепиці, ненадійні скоби та підступні ринви, що їх зуміла породити Ваймзова винахідливість.
А ще він поставив унизу декоративний парканчик із загострених металевих рейок. Це було симпатично, але насамперед — гостро.
Тож поки що в рахунку вів Ваймз.
Почувся боязкий стукіт у двері.
Стукіт викликали суглоби пальців ґнома-претендента. Ваймз впустив його, зачинив двері й сів за свій стіл.
— Отже, — заговорив він. — Ви алхімік. У вас руки поїдено кислотою і немає брів.
— Так точно, ваша милосте.
— Нечасто в цій сфері зустрічаєш Гнома. На загальну думку, ваш народ зазвичай гарує в дядечковій ливарні абощо.
«Ваш народ», — зауважив по думки Гном.
— Ніяк не можу опанувати металургію.
— Ґном, який не може опанувати металургію? Це щось унікальне.
— Таки рідкість, ваша милосте. Але на алхімії я знаюся досить непогано.
— Член гільдії?
— Вже ні, ваше милосте.
— Навіть так? І як же ви покинули гільдію?
— Через дах, ваша милосте. Але я не сумніваюся, що розумію, де саме припустився помилки.
Ваймз відкинувся на стільці.
— В алхіміків постійно що-небудь вибухає. Ніколи не чув, щоб за це виганяли з гільдії.
— Це тому що раніше ні в кого не вибухала Рада гільдії, ваша милосте.
— Що, вся?
— Більша частина, ваша милосте. Принаймні всі найменш стійкі її частини.
Ваймз усвідомив, що машинально відчиняє нижню шухляду столу. Він зачинив її й натомість погортав папери на столі.
— Як вас звати, друже?
Ґном ковтнув слину. Це явно була та мить, якої він чекав із жахом.
— Малодупко, ваша милосте.
Ваймз навіть погляду не підняв.
— А, так. Тут же написано. Звідси випливає, що ви — з гірських районів Убервальду, так?
— Звідки... так точно, ваша милосте, — з деяким подивом відповів Малодупко. Зазвичай люди у ґномських кланах не орієнтувалися.
— Констебль Анґва теж звідти, — сказав Ваймз. — Так... тут сказано, що звуть вас... не можу розібрати Фредів почерк... е...
Робити було нічого.
— Смішинка, ваша милосте, — сказав Смішинка Малодупко.
— Смішинка, е? Приємно стикнутися з пошаною до традиційних імен. Смішинка Малодупко. Чудово.
Малодупко пильно спостерігав. На обличчі Ваймза не здригнувся жоден м’яз.
— Так точно. Смішинка Малодупко, — повторив ґном. Вираз обличчя Ваймза не змінився ні на йоту. — А мого батька звали Живчик, Живчик Малодупко, — додав він так, як от торкаються хворого зуба, аби відчути, чи сильно болітиме.
5
Очевидно, натяк на анекдот про пожильця готелю, який прокинувся від гучно кинутого сусідом за стіною черевика і не міг заснути, бо той ніяк не кидав другий. —