Кажуть, що для багатих існує один закон, а для бідних — інший, але це не так. Насправді для тих, хто встановлює закони, закону не існує взагалі — і так само не існує його для тих, хто назавжди поставив себе поза законом. Усі закони та правила існують лише для людей, досить наївних, щоб мислити у «півнедзьобівський» спосіб.
Вулиця перед Ваймзом була на диво пустельною. Зазвичай о цій порі по ній гасали юрби дітлахів, котилися в напрямку доків вози — та наразі все мало якийсь зачинений вигляд.
Посеред дороги виднілися намальовані крейдою квадрати для гри в «класики».
Ваймз відчув, як йому слабнуть коліна. Вони досі були тут! Та коли ж він їх востаннє бачив? Тридцять п’ять років тому? Сорок? Отже, їх наводили й перенаводили тисячі разів.
Свого часу він був у цій грі таки вправним. Звичайно, вони гралися за правилами Анк-Морпорка. Замість того щоб кидати камінця, вони кидали Вільяма Мутника. Це була лише одна з багатьох їхніх оригінальних ігор, які передбачали, що Вільяма Мутника потрібно гицати, ганятися за ним або стрибати на ньому гопки, доки з ним не станеться один із його славнозвісних приступів, під час яких він пускає піну з рота та калічить себе об різноманітні об’єкти.
Ваймзові вдавалося влучити Вільямом в обраний квадрат дев’ять разів із десяти. На десятий раз Вільям зазвичай кусав його за ногу.
У ті дні познущатися з Вільяма та знайти достатню кількість їжі і було тим, що зветься простим та невибагливим життям. У житті було не так багато питань, на які ви не знали б відповідей (ну хіба що «як зупинити запалення в нозі»).
Його милість Семюел Ваймз роззирнувся, побачив мовчазну вулицю і ногою викинув з канави камінця. По тому, переконавшись, що ніхто не дивиться, провів його ногами крізь намальовані квадрати, підтягнув плащ, роблячи фінти й обходячи уявних супротивників, розвернувся, підстрибнув...
Що там вони кричали в стрибку? «Сіль-гірчиця-оцет-перець»? Чи ні? Чи це було «Вільям Мутник — зовсім дурник»? Тепер він цілий день намагатиметься пригадати.
У будинку через вулицю відчинилися двері. Ваймз застиг на одній нозі, а з відчинених дверей повільно й незграбно з’явилися дві вбрані в чорне постаті.
Повільними й незграбними вони були, бо несли труну.
Натуральний сум ситуації применшувався тим, як вони ледве не застрягли між труною та одвірком, нарешті витягли за собою один кінець труни, а потому мусили очікувати, доки на світ божий виберуться решта двоє носіїв.
Ваймз опанував себе вчасно, щоб опустити завислу в повітрі ногу, а тоді опанував себе ще більше і скинув шолома на знак скорботи.
З дверей з’явилася ще одна труна. Вона була дещо меншою. Її несли тільки двоє людей, хоча, власне, цілком подужати це завдання міг би й хтось один.
Доки з дверей виходила решта учасників похоронної ходи, Ваймз нишпорив по кишенях у пошуках записки, яку дав йому Щебінь. Картина, що розгорталася перед ним, була на свій лад кумедною — як отой момент циркової вистави, коли на арені раптом зупиняється карета, і з неї вивалюється десяток клоунів. Тутешні прибуткові будинки давали прибуток за рахунок того, що чим менші в них були кімнати, тим більше народу селили там власники.
Він знайшов папірця і розгорнув його. Другий поверх, з двору, вул. Півнедзьоба, 27.
І це було саме тут. Він прибув саме на поминки. Тобто двоє поминок.
— Схоже, для ґолемів настали справді кепські часи, — зауважила Анґва. В канаві валялася глиняна рука. — Це вже третій розбитий на вулиці, якого ми бачимо.
Попереду почувся тріск, і крізь вікно, у більш-менш горизонтальному положенні, вилетів ґном. Коли він в’їхав головою в бруківку, його залізний шолом викресав із неї іскри, проте за мить ґном уже був на ногах і вбігав назад до будівлі через розташовані під вікном двері.
Ще за мить він знову вилетів у вікно, та цього разу був спійманий капітаном Морквою, який і поставив його на ноги.
— Привіт, пане Рудобій! У вас усе гаразд? І що тут таке відбувається?
— Це все триклятий Бур, капітане Моркво! Вам слід цю ж секунду його затримати!
— Чому, що він зробив?
— Він народ труїть, от що!
Морква зиркнув на Анґву, а потім знову на Рудобоя.
— Труїть? — перепитав він. — Це дуже серйозне обвинувачення.
— Ви мені будете казати! Ми з пані Рудобій цілу ніч очей зімкнути не могли! Я-то не дуже переймався, поки не зазирнув сюди оце вранці, а тут уже купа народу зі скаргами...
Він спробував вирватися з рук капітана.
— І знаєте що? — скрикнув він. — Знаєте що? Ми зазирнули в його льодові льохи, і знаєте що? Знаєте що? Знаєте, що він продавав під виглядом м’яса?
— Розкажіть, — запропонував Морква.
— Яловичину й свинину!
— Нічого собі.
— І баранину!
— Ай-ай-ай.
— І ніякісінької щурятини!
На таку підступність торговельного стану Морква тільки головою похитав.
— А Хропун Толозсонстрийсон клянеться, що замовив на вечерю «Пацюк-сюрприз», а знайшов там курячі кісточки!
Морква відпустив ґнома.
— Лишайся тут, — звелів він Анґві, а сам, пригнувши голову, ступив до «Бурових обідів».
У нього полетіла, обертаючись, сокира. Він майже машинально спіймав її в повітрі й байдуже відкинув убік.
— Ого!
Біля каси юрмою товклися й товкли одне одного ґноми. Сварка лишила вже далеченько позаду ту стадію, яка ще мала хоч якесь відношення до першопричини, і, позаяк це були ґноми, тепер стосувалася таких актуальних питань, як чий дідо в чийого діда триста років тому вкрав право на ділянку під копальню і чия сокира в чиєму карку стирчить просто зараз.
Проте присутність Моркви справляла дивовижне враження. Бійка поступово припинилася. Її учасники щосили робили вигляд, що лише випадково тут опинилися. Зненацька синхронно почулися вигуки: «Сокира? Яка сокира? Ах, ця сокира? Та я ж оце просто показував її другові Бйорну, старий Бйорн знається на таких речах, чортяка».
— Гаразд, — сказав Морква. — Що це за історія з отруєннями? Першим говоритиме пан Бур.
— Це ганебна брехня! — заволав Бур десь із самого підніжжя купи ґномів, що понавалювалися одне на одного. — Та в мене — дієтична ресторація! У мене столи такі чисті, що їсти можна просто з них!
Щоб спинити спричинений цією заявою вибух обурення, Морква здійняв обидві руки.
— Дехто дещо стверджує про щурятину, — сказав він.
— Я ж їм казав, що використовую лише найякіснішу щурятину! — вигукнув Бур. — Гарненькі вгодовані пацюки з найкращих місць! Не з помийки! І їх непросто роздобути, повірте!
— А коли роздобути їх взагалі неможливо, тоді що, пане Буре? — поцікавився Морква.
Бур замовк. Брехати Моркві було важкувато.
— Ну добре, — пробелькотів він. — Можливо, коли є нестача, я можу, ну, розбавити сировину якою-небудь курятиною, може, трішечки яловичиною...
— Ха! Трішечки?
Здійнявся галас.
— Та справді, пане Моркво, ви перевірили б його льодовикові льохи!
— Так, він використовує вирізку, додає туди щурячі лапки і заливає це щурячою підливою!
— Не розумію: оце зі шкури пнешся, і то за дуже помірні доходи, — а отримуєш таку подяку? — палко заперечив Бур. — Я, повірте, не жирую!
— І годуєш нас неправильним жиром!
Морква зітхнув. Узаконених санітарних норм в Анк-Морпорку все одно не існувало. Це було б ніби ставити пожежні детектори в пеклі.
— Гаразд, — сказав він. — Але отруїтися вирізкою неможливо. Ні, чесно. Ні. Ні, та позатикайте ви всі пельки. Ні, мене не хвилює, що там вам розповідали ваші матусі. А зараз, Буре, я хочу почути подробиці цього конкретного отруєння.
Бур нарешті підвівся.
— Вчора ввечері ми приготували «Пацюк-сюрприз» на щорічний обід товариства «Синів Кривавої Сокири», — почав він. Це викликало загальне гарчання присутніх. — І це була щурятина, — він підвищив голос, перекрикуючи обурених. — Там нічого іншого не використаєш — та послухайте ж, — бо треба зробити так, щоб із тіста стирчали носики, ясно? Ці щури, між іншим, були з найкращої партії, які ми отримували за останній час!