Проблема масштабування була відповідальною також і за те, що Артур повсякчас перебував напідпитку. Мало барменів уміли наливати пиво в наперстки. Йдучи до бару, Скажений Малолюдок Артур мусив вдягати купального костюма.
І все ж він любив свою роботу. Вивести щурів краще за Скаженого Малолюддя Артура не міг ніхто. Старі метиковані пацюки, які знали про пастки та отрути абсолютно все, були безсилі перед лицем його атаки — а саме обличчям він нерідко й атакував.
Останнім їхнім відчуттям у житті були руки, які хапали їх за вуха, а останнім, що вони бачили, — стрімке наближення його лоба.
Стиха лаючись, Скажений Малолюдок Артур повернувся до своїх підрахунків. Але ненадовго.
Він різко крутнувся, нахиливши лоба в бойову позицію.
— Це тільки ми, Скажений Малолюдцю Артуре, — проказав сержант Колон, швиденько відступаючи назад.
— Для тебе, ментяро, пан Скажений Малолюдець Артур, — заявив Артур, проте дещо розслабився.
— Ми — сержант Колон і капрал Ноббс, — повідомив Колон.
— Та ви ж нас пам’ятаєте, ні? — улесливим голосом промовив Ноббі. — Саме ми вам допомогли минулого тижня, коли ви билися з тими трьома ґномами.
— Тобто відтягли мене від них, якщо ви саме це хочете сказати, — уточнив Скажений Малолюдок Артур. — Саме коли я ось-ось усіх їх поклав би.
— Ми б тут хотіли побалакати про деяких щурів, — сказав Колон.
— Замовленнями я вже й так завалений, — твердо відповів Артур.
— Про щурів, яких ви продали до «Бурових обідів» кілька днів тому.
— А шо з ними не так?
— Він підозрює, що вони були отруєні, — бовкнув Ноббі, попередньо завбачливо перемістившись за Колонову спину.
— Я ніколи не користуюся отрутою!
Колон усвідомив, що задкує від чоловічка шестидюймового зросту.
— Так, авжеж... розумієте... річ у тім... ви встрягали в бійки і все таке... не дуже дружите з ґномами... хтось може подумати... річ у... це може мати такий вигляд, ніби ви зачаїли образу.
— Образу? Чого б це мені ображатися, друже? Це ж не мені копняків надавали! — насуваючись, запитав Скажений Малолюдок Артур.
— Мудро. Мудро, — погодився Колон. — Просто було б добре, так, якби ви могли сказати нам... де ви взяли цих щурів...
— Наприклад, у палаці Патриція, — докинув Ноббі.
— У палаці? Хто ж ловить щурів по палацах! Це заборонено. Ні, я пам’ятаю тих щурів. Гарні були, гладкі, я хотів по пенні за кожного, але він таки виторгував по три пенні за чотири штуки, жадібний він, як я не знаю.
— То де ж ви їх вполювали?
Скажений Малолюдок Артур знизав плечима.
— Та на бійні. По вівторках я завжди там працюю. Тіко не можу сказати вам, звідки вони туди прийшли. Ті їхні тунелі є скрізь, розумієте?
— А могли вони наїстися отрути, перш ніж ви їх упіймали? — поцікавився Колон.
— Отруту там ніхто не розкладає, — наїжачився Скажений Малолюдок Артур. — Я б такого не потерпів, ясно? У мене контракти по всьому району Боєнь укладені, і я не матиму справи з жодним лайном, яке використовує отруту. Я не беру плати за щурів, ясно? Гільдія мене за це ненавидить. Але я сам собі обираю клієнтів, — Артур лиховісно посміхнувся. — Я просто йду туди, де є улюблена щуряча їжа, і зачищаю все, прикрашаючи туніками газончики. Якщо я зіткнуся з кимось, хто використовує отруту, то хай вони йдуть до Гільдії і платять за її розцінками — ха, подивлюсь я, як це їм сподобається.
— Бачу, ви станете великою людиною в харчовій промисловості, — сказав Колон.
Скажений Малолюдок Артур нахилив голову до плеча.
— А знаєш, що сталося з хлопцем, який минулого разу відмочив отакий же прикол? — поцікавився він.
— Е... ні?.. — вимовив Колон.
— От і ніхто не знає, — повідомив Артур. — Бо його більше ніколи не бачили. То що, у вас все? Бо мені ще до кінця робочого дня треба розібратися з одним осиним гніздом.
— То цих щурів ви вполювали під Бійнями? — вперто уточнив Колон.
— Їх там повно. Там же працюють кожум’яки, саловари, м’ясники, ковбасники... Гарне пасовисько, якщо ти пацюк.
— Так, авжеж, — погодився Колон. — Не посперечаєшся. Що ж, гадаю, ми не будемо більше забирати ваш час...
— А як ви полюєте на оси? — раптом зацікавився Ноббі. — Викурюєте їх?
— Це неспортивно: я б’ю їх влет, — пояснив Скажений Малолюдок Артур. — Але якщо по дню ще багато справ, то роблю шашки з отого чорного пороху № 1, який алхіміки продають.
Він показав на заповнені патронташі на своїх плечах.
— Ви їх підриваєте? — здивувався Ноббі. — Це теж не дуже спортивно звучить.
— Та невже? То спробуй коли-небудь встановити в гнізді пів дюжини шашок, запалити ґноти і пробитися до виходу, перш ніж вибухне перша!
— Це якась гонитва за примарами, сержанте, — сказав Ноббі, коли вони відійшли. — Якісь щури наїлися десь якоїсь отрути, а він їх вполював. І що нам з цим робити? Труїти щурів законом не заборонено.
Колон почухав підборіддя.
— Гадаю, у нас не все гаразд, Ноббі, — промовив він. — Я хочу сказати, всі десь крутяться, щось розслідують, і тільки ми з тобою як два чайники. Ну, тобто ти готовий оце повернутися на штаб-квартиру і доповісти, що ми тут поговорили зі Скаженим Малолюдком Артуром, то це не він, от і вся казка? Ми ж — людські істоти, так? Принаймні я точно людина, і я знаю, що ти, можливо, теж — а плентаємося позаду всіх на світі. Кажу тобі, Ноббі, це більше не моя Варта. Тролі, ґноми, ґорґульї... Ти мене знаєш, я нічого проти них не маю, але чого я найбільше чекаю від найближчого майбутнього — це невеличкої ферми з курчатками. І от я б геть не проти зробити наостанок щось, чим міг би пишатися.
— Добре, і що ми маємо, по-твоєму, робити? Стукати в кожні двері на Бійнях і питати, чи нема в них, часом, миш’яку?
— Угу, — підтвердив Колон. — Ходити та розмовляти. Ваймз завжди це повторює.
— Та там же сотні тих дверей! І все одно ж усі скажуть «ні».
— Ясно, але ми повинні допитуватися. Часи міняються, Ноббі. Ми говоримо про сучасні методи слідства. Дедукцію. Нині ми мусимо давати результат. Ти ж бачиш, Варта росте. Я не проти того, що старий Щебінь служить сержантом, — коли з ним зблизишся, він непоганий хлоп; але одного дня може дійти до того, Ноббі, що накази віддаватиме який-небудь Гном. Мені-то все одно, бо я вже буду на своїй фермочці...
— Прибивати курчат над дверима, — вставив Ноббі.
— ...а от тобі варто поміркувати про своє майбутнє. З тим, як ідуть справи, можливо, скоро Варті знадобиться ще один капітан. Ну його до біса, якщо він матиме прізвище Міцнорук, чи там Сланець. Тож краще тобі не ловити ґав.
— А ти ніколи не хотів стати капітаном, Фреде?
— Мені? Офіцериком? Я маю гордість, Ноббі. Ні, я не проти офіцерства для тих, для кого це оте, як його, покликання, — але це не для таких, як я. Моє місце — біля простого люду.
— Хотів би я, щоб і моє там було, — понуро мовив Ноббі. — Глянь-но, шо я сьонні вранці знайшов у себе в пошті.
Він показав сержантові картонного квадратика із золотим обідком і прочитав:
— «Її Вельможність Селашіль перебуватиме В Дома сьогодні пообіді з п’ятої години і просить Його Світлість де Ноббса про приємність долучитися до компанії».
— Ох.
— Чув я про цих багатющих старих пані, — продовжував Ноббі пригнічено. — Думаю, вона хоче, щоб я там блазня грав, правильно ж?
— Нє-нє, — заперечив сержант, позираючи на найменш придатну для розваг істоту. — Я про такі штуки начулася від дядечка. «В Дома» означає щось типу невеликої випивки. Це, Ноббі, де весь ваш ноббі-лі-тет тусить. Просто собі випивають, регочуть і говорять про ле-те-ра-ту-ри та мес-тец-тва.