— Я ж навіть не маю шикарного шмаття, — пожалівся Ноббі.
— О, Ноббі, але ж це твоя перевага, — заявив Колон. — Уніформа цілком підійде. Насправді навіть додасть шику. Особливо якщо покажеш себе парубком моторним, — додав він, ігноруючи той очевидний факт, що моторність Ноббі годилася хіба в металобрухт.
— Справді? — Ноббі дещо просвітлішав. — Я ж уже багато таких запрошувань отримував, — зізнався він. — Шикарні картки, такого виду, ніби їх по краєчках погризли золотими зубами. Обіди, бали, все таке.
Колон поглянув згори вниз на свого друга. В його мозку сформувалася дивна, а проте переконлива думка.
— Та-а-ак, — протягнув він, — це ж усе про Зрілість, розумієш? Час спливає.
— Куди?
— Ну-у-у... можливо, все те шикарне жіноцтво хоче видати тебе за своїх дочок, які саме Дозріли.
— До чого?
— Крутіше за графа немає нікого, крім герцога. А герцогів у нас не водиться. І королів ми теж не маємо. Граф Анкський — це було б те, що вони назвали б гарним уловом.
Воістину, в такому формулюванні усе видавалося простішим. Коли замінювати слова «Ноббі Ноббс» словами «Граф Анкський», це не працює. Але все працює, якщо вимовляти просто «Граф Анкський». Мала існувати далеко не одна жінка, яка щаслива була б стати тещею графа Анкського, навіть якщо це передбачало залучення до оборудки Ноббі Ноббса.
— Принаймні точно не одна і навіть, можливо, не дві.
Очі Ноббі сяйнули.
— Ніколи про це й не думав, — зізнався він. — А декотрі з цих дівчат і грошики мають, авжеж?
— Та вже побільше, ніж ти, Ноббі.
— І, звісно ж, мій обов’язок перед нащадками — щоб рід Ноббсів не урвався, — задумливо додав Ноббі.
Колон обдарував його досить-таки стурбованою посмішкою божевільного доктора, який вдарив своє створіння блискавкою в голову, приєднав куди слід іскристі електроди і тепер спостерігає, як воно спускається до селища.
— Ух, — видихнув Ноббі; його погляд уже затуманило.
— Авжеж, але спочатку, — сказав Колон, — я обійду всі Бійні, а ти — Балацьку, а вже тоді ми, як і належить, працею зморені, можемо рушити назад до Управління. Гаразд?
— Добридень, командоре Ваймз, — привітався, зачиняючи за собою двері, Морква. — Доповідає капітан Морква.
Ваймз, важко загрузнувши в кріслі, дивився у вікно. Там знов підіймався туман. Будівлю Опери навпроти вже було видно нечітко.
— Ми, е, ознайомилися з усіма ґолемами, з якими змогли, ваша милосте, — почав Морква, намагаючись непомітно роздивитися стіл та його околиці на предмет наявності яких-небудь пляшок. — От тільки лишилося їх дуже мало. Ми виявили одинадцятьох, що розбили себе або відпиляли собі голови, а на середину дня уже й населення почало їх розбивати або виймати з їхніх голів ті слова. Це недобре, ваша милосте. Все місто засипане черепками. Так, ніби всі... лише чекали нагоди. Дивно це все. Вони ж лише працюють, тримаються осторонь від усіх інших і нікому не чинять ніякої шкоди. А дехто з тих, що порозбивали самі себе, залишили... ну, ваша милосте, записки. Щось про ганьбу і те, як їм шкода. І завжди — щось там про глину свою...
Ваймз не відповів.
Морква обережно нахилився вбік, аби пересвідчитися, чи немає пляшки під столом.
— А в «Бурових обідах» продавали отруєну щурятину. З миш’яком, ваша милосте. Я попросив розслідувати цю справу сержанта Колона та капрала Ноббса. Може, просто збіг, але хто його зна.
Ваймз обернувся. Морква добре чув його дихання. Коротке, різке дихання людини, яка намагається тримати себе в руках.
— Що ми пропустили, капітане? — далеким голосом спитав він.
— Ваша милосте?
— У спальні його високості. Там було ліжко. Письмовий стіл. Речі на цьому столі. Нічний столик. Крісло. Килимок. Ми поміняли все. Він їсть. Ми перевірили їжу, чи не так?
— Всю комору, ваша милосте.
— Справді? Ми могли помилитися. Не розумію як, але могли. На цвинтарі лежать певні докази того, що таки могли, — Ваймз майже гарчав. — Що ще там є? Малодупко каже, на тілі Патриція немає ані подряпини. Що ще там є? Якщо ми з’ясуємо як, то за дещиці везіння це дасть нам і відповідь на запитання «хто».
— Він постійно дихає тим повітрям, ва...
— Але ж ми перенесли його до іншої спальні! Навіть якщо хтось, не знаю вже як, закачував туди отруту... він не зміг би міняти кімнати, під нашим-то постійним наглядом. Річ має бути в їжі!
— Я сам спостерігав за пробами, ваша милосте.
— Отже, ідеться про щось, чого ми не бачимо, хай йому грець! Люди помирають, капітане! Пані Полегенько померла!
— Хто, ваша милосте?
— Ви ніколи про неї не чули?
— Сказав би, що ні, ваша милосте. А ким вона була?
— Ким була? Та ніким особливим, я гадаю. Всього лише виростила дев’ятьох дітей у парі кімнат, в яких вам місця потягтися не вистачило б, та шила сорочки по два пенси за годину роботи, та трималася осторонь від усіх інших, і померла, капітане. Як і її онук. Чотирнадцятимісячний. А все через те, що її онука принесла їм трохи наїдків з палацу. Гостинчика! І знаєте що? Мілдред вирішила, що я збираюся затримати її за крадіжку! Просто на поминках, о боги! — Ваймзів кулак розтиснувся і стиснувся, аж побіліли кісточки пальців. — Це вже вбивство. Не замах, не політика, а вбивство. А все тому, що ми не ставимо довбаних правильних запитань!
Двері відчинилися.
— О, добридень, вельмишановний пане, — салютуючи, бадьоро проказав сержант Колон. — Даруйте, що турбую. Гадаю, у вас розпал робочого дня, але мушу запитати — власне, щоб позбавити вас офіційного допиту, так би мовити. Ви використовуєте де-небудь на своєму виробництві миш’як?
— Е... Фенлею, та ж не змушуй офіцера стояти на порозі, — почувся нервовий голос, і робітник відступив на крок. — Добридень, офіцере. Чим можемо допомогти?
— Перевірка на миш’як, пане. Є підозра, що він з’явився там, де не повинен бути.
— Е... о небо. От так-так. Я впевнений, що ми ним не користуємось, але зайдіть-таки, поки я про всяк випадок перепитаю в бригадирів. Упевнений також, у нас знайдеться для вас горнятко гарячого чаю.
Колон озирнувся. За ним густішав туман. Небо ставало дедалі темнішим.
— Не можу відмовитись, пане! — відповів він.
Двері зачинилися за його спиною.
А ще за мить ледь чутно проскреготіли засуви.
— Гаразд, — сказав Ваймз. — Спробуймо ще раз.
Він підняв уявний ополоник.
— Я — кухар. Я приготував цю цілющу кашку, яка смакує собачою сечею. Я наповнюю три тарілки. Всі дивляться на мене. Всі тарілки як слід помито, так? Чудово. З двох тарілок одна береться для проби, а друга тепер — на аналіз до Малодупка, а тоді слуга — це ви, Моркво, — бере третю і...
— Ставить її на підйомник для їжі, ваша милосте. Такий обладнано в кожній кімнаті.
— Я думав, їжу просто розносять?
— Шість поверхів нагору? Ваша милосте, вона за цей час закам’яніє.
— Добре... Стоп. Це ми далеко заїхали. Ви взяли тарілку. Ви ставите її на тацю?
— Так точно.
— То ставте.
Морква слухняно поставив невидиму тарілку на невидиму тацю.
— Що ще? — спитав Ваймз.
— Скибка хліба, ваша милосте. І ми перевіряємо кожну хлібину.
— Ложка?
— Так точно.
— Ну то не стійте стовпом. Кладіть їх...
Морква відняв від невидимої таці одну руку і взяв невидиму скибку та примарну ложку.
— Ще щось? — спитав Ваймз. — Сіль та перець?
— Здається, я пригадую, що там були сільничка й перчанка, ваша милосте.
— То давайте їх сюди.
Ваймз яструбиним поглядом спостерігав за порожнечею між долонями Моркви.