— Ні, — сказав він. — Ми ж не могли цього пропустити, чи не так? Тобто... Невже ми це пропустили?
Він потягнувся і взяв незриму баночку.
— Скажіть мені, що ми перевіряли сіль, — промовив він.
— Це перець, ваша милосте, — послужливо виправив Морква.
— Сіль! Гірчиця! Оцет! Перець! — проказав Ваймз. — Ми перевірили таки не всю їжу і дозволили його високості додавати собі отруту за смаком, еге ж? Миш’як — це метал. Чи можна зробити... металеву сіль? Скажіть мені, що ми ставили собі це запитання. Ми ж не настільки дурні, чи не так?
— Я перевірю безпосередньо, — сказав Морква. Він безпорадно роззирнувся. — Тільки поставлю кудись тацю...
— Не кваптеся, — урвав Ваймз. — Я це вже проходив. Не кидаймось одразу ж бігати по вулицях з криками «Дайте рушника!» лише через те, що нас осяяла якась ідея[47]. Нумо думати далі, гаразд? Ложка. З чого вона?
— Слушно, ваша милосте. Я перевірю начиння.
— Далі, їжу ж готують на вугіллі! А що він п’є?
— Кип’ячену воду, ваша милосте. Воду ми перевіряли. А я перевірив і склянки.
— Добре. Отже... ми маємо тацю, ви ставите її в підйомника, і далі що?
— Люди на кухні тягнуть за мотузки, і він підіймається на шостий поверх.
— Без зупинок?
Морква нерозуміюче подивився на нього.
— Підйомник проходить шість поверхів, — промовив Ваймз. — Ідеться просто про шахту з великою скринею всередині, яку можна підіймати й опускати, правильно? Закладаюся, двері до цієї шахти є на кожному поверсі.
— Зараз деякі поверхи практично не використовуються, ваша ми...
— Що навіть краще для нашого отруювача, гм? Він просто спокійнісінько стоїть собі й чекає на тацю, еге ж? Ми ж не знаємо, чи їжа, яка прибуває, є тією ж, яку відправили, чи не так?
— Блискуче, ваша милосте!
— Закладаюся, це відбувається вечорами, — продовжував Ваймз. — Його високість працює допізна, а підіймається із зорею. О котрій годині йому надсилають вечерю?
— Зараз, коли він хворіє, приблизно о шостій, ваша милосте, — сказав Морква. — На той час уже темнішає. А потім він продовжує писати.
— Правильно. У нас багато роботи. Ходімо.
Коли Ваймз увійшов, Патрицій сидів на ліжку й читав.
— А, Ваймзе, — сказав він.
— Мій пане, скоро подадуть вашу вечерю, — сказав Ваймз. — Чи можу я повторити, що наше завдання значно полегшилось би, якби ви дозволили вивезти вас із палацу?
— Не сумніваюся, — відгукнувся Ветінарі.
З шахти підйомника почувся стукіт. Ваймз перетнув кімнату і відчинив дверцята. У скрині сидів ґном. У зубах він затиснув ножа, в кожній руці тримав по сокирі й випромінював несамовиту зосередженість.
— О небо, — слабко промовив Ветінарі. — Сподіваюся, його хоч би приправили гірчицею.
— Були якісь проблеми, констеблю? — спитав Ваймз.
— Ні, фаша милоште, — відповів ґном, випробовуючись і виймаючи зі щелеп ножа. — Нічого цікавого на всій протяжності. Там були ще інші дверцята, і жодними з них явно давно не користувалися, але я все одно їх усі позабивав, згідно з наказом капітана Моркви.
— Прекрасно. Спускайтеся.
Ваймз зачинив дверцята. З-за них знову почувся стукіт: ґном почав спуск.
— Ви дбаєте про кожну дрібницю, га, Ваймзе?
— Сподіваюся, ваша високосте, так.
Скриня повернулася з тацею в ній. Ваймз вийняв тацю.
— Що це?
— Хапонська піца без анчоусів, — відповів Ваймз, підіймаючи кришку. — Ми замовили її в «Піца-хаті Рона» за рогом. Наскільки я розумію, отруїти всю їжу в місті неможливо. А начиння — з мого дому.
— Ви мислите як справжній поліцейський, Ваймзе.
— Дякую, ваша високосте.
— Серйозно? Гадаєте, це був комплімент?
Патрицій потицяв у тацю виделкою з виглядом мандрівника в незнайомій країні.
— Ваймзе, це хтось уже їв?
— Ні, ваша високосте. Просто начинку в цій страві дрібно січуть.
— Ах, розумію. А я вже подумав, пробувальники перестаралися, — сказав Патрицій. — Слово честі. Яких лише загроз мені не доводиться очікувати.
— Бачу, ваша високосте, вам кращає, — напружено мовив Ваймз.
— Дякую, Ваймзе.
Коли Ваймз пішов, Правитель Ветінарі з’їв піцу — чи принаймні ті її частини, вміст яких видався йому знайомим. Потім він відклав тацю і задмухав свічку біля ліжка. Трохи посидів у темряві, а тоді посовав рукою під подушкою, доки його пальці не торкнулися гострого ножика та коробки сірників.
Дяка богам за Ваймза. В його відчайдушних, палких, а головно — недоцільних зусиллях було щось таке миле. Якщо бідака продовжуватиме в такому ж дусі, доведеться підкинути йому підказку-другу.
В Управлінні сам-один сидів капітан Морква і замислено роздивлявся Дорфла.
Ґолем так і стояв там, де його «вимкнули». Хтось повісив йому на руку кухонного рушника. Кришка його черепа так і лишалася відкинутою.
Якийсь час Морква просидів, спершись підборіддям на кулак і просто споглядаючи. Потім він відчинив шухляду столу і дістав Дорфлів чем. Перечитав. Підвівся. Підійшов до ґолема. Поклав слова йому в голову.
У Дорфлових очах засвітилося помаранчевим. Те, що було випаленою глиною, прийняло в себе найтоншу ауру, яка визначає межі між живим і неживим.
Морква відшукав Дорфлові табличку та олівця, вклав їх у ґолемову руку і відступив.
Під пильним вогняним поглядом він зняв пояс із мечем, кірасу, шкірянку і стягнув через голову вовняний натільний жилет.
На його м’язах грали відблиски. Вони вилискували в сяєві свічок.
— Я без зброї, — сказав Морква. — Без броні. Бачиш? А тепер послухай...
Дорфл нахилився вперед, замахнувшись кулаком.
Морква не поворухнувся.
Кулак спинився за волосину від капітанових очей; той навіть не зморгнув.
— Не думаю, що ти на це здатен, — промовив він, коли ґолем розмахнувся знову і його кулак спинився за часточку дюйма від живота Моркви. — І рано чи пізно тобі доведеться зі мною поговорити. Принаймні полистуватися.
Хвилю Дорфл не рухався. Потому взяв олівця.
ЗАБЕРИ З МЕНЕ СЛОВА!
— Розкажи мені про ґолема, який убив людей.
Олівець не ворухнувся.
— Інші повбивали самі себе, — продовжив Морква.
ЗНАЮ.
— Звідки?
Якийсь час ґолем дивився на нього. Потім написав:
ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ.
— Ти відчуваєш, що відчувають інші ґолеми? — уточнив Морква.
Дорфл кивнув.
— А тепер люди вбивають ґолемів, — сказав Морква. — Не знаю, чи можу я це зупинити. Але можу спробувати. Гадаю, я розумію, що відбувається. До певної міри. Гадаю, все сталося через когось із вас. Глини від глини вашої. Він зганьбив вас усіх. Щось пішло не так. Ви спробували все виправити. Гадаю... всі ви поділяли цю надію. Але слова у ваших головах щоразу вам перешкоджали...
Ґолем не рухався.
— Ви продали його, правда ж, — тихо промовив Морква. — Чому?
Відповідь з’явилася на табличці ледь не миттєво:
ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
— Чому? Бо того вимагають ваші слова?
ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР!
Морква зітхнув. Людям потрібно дихати, рибі потрібно плавати, ґолемам потрібні господарі.
— Не знаю, чи зможу я дати цьому раду, але, повір, ніхто інший навіть не намагатиметься, — сказав він.
Дорфл не рухався.
Морква знову підійшов поближче до нього.
— Цікаво, чи старий жрець та пан Гопкінсон не зробили чогось... чи не допомогли щось зробити, — промовив він, дивлячись ґолемові в обличчя. — Цікаво, чи... опісля... це «щось» не пішло проти них, не витримавши тягаря цього світу...
Дорфл лишався незворушним.
Морква кивнув.
— Хай там як, ти вільний. Далі все у твоїх руках. Я допоможу тобі, чим зумію. Якщо ґолем — це річ, то він не може скоїти вбивства, ну а я продовжу з’ясовувати, чому все це відбувається. Якщо ж ґолем може скоїти вбивство, тоді ви — істоти, і те, як із вами поводилися, — жахливо й має припинитися. В кожному разі, Дорфле, ви у виграші.
47
Як відомо, Архімед, на якого в притаманній собі манері натякає тут Пратчетт, насправді кричав «Знайшов!» («Еврика!»), і навряд чи він, зробивши своє епохальне відкриття, пізніше соромився того, що бігав вулицями міста голяка — елліни мали культ оголеного тіла; а от за сам факт надмірної нестриманості могли й присоромити. —