Він повернувся спиною і переклав на столі кілька паперів.
— Головне лихо, — додав він, — у тому, що всі хочуть, аби інші вгадували їхні бажання й відтак облаштовували світ як належить. Напевне, навіть ґолеми.
Він знову обернувся до ґолема.
— Я знаю, що ви маєте якусь спільну таємницю. Але якщо так піде й далі, не лишиться нікого, щоб її берегти.
Він з надією подивився на Дорфла.
НІ. ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ. Я НЕ ЗРАДЖУ.
Морква зітхнув.
— Що ж, я тебе не примушуватиму, — він вищирився. — Хоча, знаєш, міг би. Я міг дописати в твій чем кілька слів. Наказати тобі говорити.
У Дорфлових очах спалахнуло полум’я.
— Але я цього не робитиму. Бо це було б не по-людськи. Ти нікого не вбивав. Я не можу позбавити тебе свободи, бо ти її й так не маєш. Ну ж бо. Можеш іти. Я ж так і так знаю, де ти живеш.
ПРАЦЮВАТИ ОЗНАЧАЄ ЖИТИ.
— Чого ґолеми хочуть, Дорфле? Я постійно бачив вашого брата, який завжди чимось зайнятий, але чого ви справді прагнете досягти?
Олівець зашкрябав по шиферній табличці.
ВІДПОЧИТИ.
Потому Дорфл розвернувся і вийшов з будинку.
— Прок*ття! — вигукнув Морква, що було для нього непростою лінгвістичною вправою.
Він побарабанив пальцями по столу, а тоді різко встав, вдягнув весь раніше скинений одяг та обладунки й рушив коридорами в пошуках Анґви. Вона була в кабінеті капрала Малодупко і бесідувала з ґноминею, спершись на стіну.
— Я відправив Дорфла додому, — сказав Морква.
— Він має дім? — здивувалася Анґва.
— Ну, назад на бійню. Але, можливо, зараз не найкращий час для ґолема ходити вулицями самому, тож я збираюся пройтися слідом за ним і... Капрале Малодупку, з вами все гаразд?
— Так точно, — відрапортувала Усмішка.
— На вас одягнено... одягнено... — свідомість Моркви бунтувала від самої думки про те, що було вдягнено на цьому ґномові, тож він наважився лише на:
— Кільт?
— Так точно. Спідниця, капітане. Шкіряна, капітане.
Морква спробував знайти годящу відповідь — і мусив обмежитися коротким:
— А.
— Я пройдуся з тобою, — вирішила Анґва. — А на чергуванні побуде Усмішка.
— Кільт... — промовив Морква. — Ох. Ну, е... просто стежте за порядком. Ми ненадовго. І... е... не виходьте з-за столу чергового, гаразд?
— Та годі, — сказала Анґва.
Коли вони вийшли в туман, Морква сказав:
— Ти не думаєш, що з Малодупком... коїться щось дивне?
— Як на мене, абсолютно типова жінка, — відповіла Анґва.
— Жінка? Ти сказала, що він — жінка?
— Вона, — уточнила Анґва. — Це, знаєш, Анк-Морпорк. У нас тут є різні займенники.
Вона буквально нюхом відчувала його збентеження. Звичайно, всі розуміли, що десь під усіма цими шарами шкіряного одягу та кольчужного плетива ґноми складаються з достатньої кількості статей, щоб забезпечувати виробництво нових ґномів, але це була не та тема, яку ґноми обговорювали, — хіба що на тій стадії флірту, коли нестача точних відомостей могла спричинити серйозні ускладнення.
— Що ж, хочеться думати, що вона матиме достатньо гідності, аби тримати це при собі, — сказав нарешті Морква. — Тобто я нічого не маю проти жінок. Я абсолютно впевнений, що до них належить, наприклад, моя прийомна матінка. Але я не думаю, що, розумієш, було б дуже розумно привертати до цього увагу навколишніх.
— Моркво, по-моєму, у тебе негаразди з головою, — сказала Анґва.
— Що?
— По-моєму, вона у тебе застрягла в твоїй же дупі. Тобто — та щоб тобі грець! Дещиця косметики та одяг — і ти вже реагуєш так, ніби вона перетворилася на панну Вава Вум і почала танцювати на столах у «Скунсовому хвості»!
Кілька секунд тривала вражена тиша: уяву обох раптом опанувало видовище стриптизерки-ґномині. Уява обох збунтувалася.
— Хай там як, — сказала Анґва, — але якщо і в Анк-Морпорку неможливо бути самою собою, то де це можливо взагалі?
— Коли це помітять інші ґноми, виникнуть проблеми, — вимовив Морква. — З-під цієї спідниці майже видно його коліна. Тобто її коліна.
— Всі мають коліна.
— Нехай, але афішувати їх означає напрошуватися на неприємності. Я хочу сказати, я-то звик до колін. Я можу бачити коліна й думати: «А, гаразд, коліна, це просто такі суглоби на ногах», — але дехто з хлопців...
Анґва принюхалася.
— Тут він повернув ліворуч. Дехто з хлопців що?
— Ну... Просто я не знаю, як вони відреагують. Не варто тобі було її заохочувати. Я хочу сказати, звісно, існують ґноми-жінки, але... Ну, тобто вони мають гідність цього не показувати.
Він почув, як Анґві перехопило подих. Коли вона заговорила знову, її голос лунав звідкись здаля.
— Моркво, ти знаєш, що я завжди поважала твоє ставлення до громадян Анк-Морпорка.
— І?
— Я завжди була вражена тим, наскільки ти не звертаєш уваги на такі речі, як колір чи форма.
— І?
— І ти завжди здавався гуманним.
— І?
— І ти знаєш, що я маю до тебе серйозну прихильність.
— Так?
— Просто іноді...
— Так?
— Я справді, справді, справді не розумію чому.
Коли капрал Ноббс піднявся доріжкою до особняка вельможної Селашіль, біля ґанку вже тісно громадилися екіпажі. Він постукав.
Йому відчинив лакей.
— На вхід для прислуги, — сказав він і спробував зачинити двері знову.
Та Ноббі мав напоготові висунуту вперед ногу.
— Читайте, — сказав він, простягаючи йому два клаптики паперу.
У першому йшлося:
Я, заслухавши свідчення численних експертів, включаючи повивальницю п. Сухоковз, засвідчую, що ймовірність того, що пред’явник цього документа К. В. Сент-Дж. Ноббс є людською істотою, перевищує 50%.
Другим був лист від Дракона, Короля Гербів.
Очі лакея розширилися.
— Ох, страшенно перепрошую, ваша милосте, — заквапився він. І знову втупився в капрала Ноббса.
Ноббі був гладенько виголений — принаймні тоді, коли голився востаннє, — але на його обличчі містилося стільки дрібних топологічних деталей, що воно скидалося на украй невдалий взірець ділянки землі, на якому практикували підсічно-вогневе землеробство.
— Ой, леле, — промимрив лакей. Проте опанував себе. — Взагалі відвідувачі зазвичай мають запрошення.
Ноббі пред’явив пошарпану пачку, більше схожу на стару карткову колоду.
— Гадаю, найближчим часом я буду зайнятий тусуванням, — сказав він. — Але, якщо бажаєте, пізніше можна буде влаштувати партію-другу у «Вбогого пана Цибулю».
Лакей зміряв його поглядом. Він нечасто вибирався за межі особняка, але йому також доводилося чути — а кому не доводилося? — що у Варті служить повноправний король Анк-Морпорка. Лакей мусив визнати, що коли вже спадкоємця трону необхідно було переховувати, то, мабуть, важко було б сховати його краще, ніж за обличчям К. В. Сент-Дж. Ноббса.
З іншого боку... лакей мав певний інтерес до історії і знав, що сам той трон за довгу епоху свого існування носив на собі і горбунів, і однооких, і слабих на ноги, і страшних з лиця, як смертний гріх. У цьому плані Ноббі мав не менш королівський вигляд, ніж вони. Якщо він, строго кажучи, не горбив спину, то це лише тому, що груди та боки він горбив теж. «Бувають часи, — подумав лакей, — коли варто орієнтуватися по зірці в небі, навіть якщо ця зірка — червоний карлик».
— Ви ще не відвідували раніше цих заходів, ваша світлосте?