— Оце вперше, — відгукнувся Ноббі.
— Упевнений, ваша вельможна кров усе вам підкаже, — слабко прошелестів лакей.
«Я маю піти, — думала Анґва, доки вони поспішали крізь туман. — Я більше не можу жити від повні до повні.
Не те щоб він не був привабливим. І годі й мріяти зустріти турботливішого чоловіка.
Але ж у тому й річ. Він дбає про всіх. Рівноправно. Він знає все про кожного, бо кожен його цікавить, і його турбота завжди загальна, й ніколи не буває особистою. Він не здатен поставити знак рівності між „особистим“ і „важливим“.
Якби ж він мав яку-небудь типово людську рису, на кшталт самозакоханості. Упевнена, сам він про це не думає, але легко помітити, що стосунки з перевертнем в глибині душі його непокоять. Його непокоїть те, що говорять про мене за моєю спиною, — і не знає, що з цим робити.
Що там якось сказали ті Гноми? Один сказав щось на кшталт: „У неї зараз буде обід“, а другий відповів: „Радій, що не з тебе“. Я бачила вираз його обличчя. Це я звикла не реагувати... ну, більшу частину часу... але він так не може. Якби він хоч комусь врізав. Це нічого не дало б, але йому хоч би покращало.
І справи тільки гіршають. У кращому разі мене схоплять у чиєму-небудь курнику — і це буде нормальний такий накид сміття на млин. А якщо мене схоплять у чиїй-небудь спальні...»
Вона спробувала позатикати цим думкам пельки, проте нічого не виходило. Перевертня можна лише контролювати — але не приручити.
«Це все — місто. Забагато народу, забагато запахів...
Можливо, щось вийшло б, якби ми жили десь на самоті; але якщо я скажу: „Я або місто“,— він же навіть не зрозуміє, який тут може бути вибір.
Рано чи пізно мені доведеться повернутися додому. Так буде краще для нього».
Ваймз знову простував крізь сиру ніч. Він розумів, що надто злий, аби мислити адекватно.
Він уперся в глухий кут, і йому таки довелося подолати для цього чималий шлях. Він мав повний віз фактів, озброївся всіма можливими прийомами логіки — але хтось десь мав усі підстави вважати його дурнем.
Можливо, дурнем його вважав уже й капітан Морква. Ваймз одну за одною видавав на-гора блискучі ідеї — годящі поліцейські ідеї, — і кожна виявлялася поганим анекдотом. Він кричав, і давав прочухана, і робив усе інше як слід — і ніщо з цього не спрацювало. Вони не знайшли ані зачіпки. Тільки збільшили масштаби свого незнання.
В його уяві постав привид старої пані Полегенько. Він мало що міг про неї пригадати. Тоді він був лише одним зі шмаркачів у натовпі таких же шмаркачів, а вона була лише одним зі стурбованих облич десь над фартухом. Одна з мешканок вулиці Півнедзьоба. Вона взялася за шиття, аби звести кінці з кінцями, і завжди намагалася мати охайний вигляд, і, як і всі жителі цієї вулиці, на дорозі життя ніколи нічого ні в кого не просила — а отримувала навіть менше, ніж нічого.
Що ще він міг зробити? Вони ж хіба що шпалери зі стін не по...
Ваймз зупинився.
Шпалери в обох кімнатах були однакові. Як і в усіх кімнатах на всьому тому поверсі. Жахливі зелені шпалери.
Але... та ні, цього не може бути. Ветінарі спав у тій кімнаті цілі роки — якщо взагалі можна сказати, що він коли-небудь спав. І неможливо проникнути до палацу та переклеїти стільки шпалер так, щоб ніхто не помітив.
Хвилі туману перед Ваймзом на мить розступилися. Він вловив відблиск свічки у вікні найближчого будинку, а тоді хвилі зійшлися знову.
Туман. Так. Сирість. Проникає всередину, осідає на шпалерах. Старих, запилених, запліснявілих...
Чи перевіряв Смішинка шпалери? Зверніть увагу: в певному сенсі ми ж їх і справді не бачимо. Вони не перебувають у кімнаті, бо ж саме вони й визначають, що таке кімната. Чи можна отруїтися стінами?
Він ледве наважувався обмірковувати цю думку. Якщо він дозволить своїй свідомості спинитися на цій підозрі, все прекрутиться, покришиться й піде за вітром, як і в усіх попередніх випадках.
Але... десь тут і зарито собаку, підказала йому підсвідомість. Вся ця метушня з підозрюваними та доказами... це лише для того, щоб тілу було за що взятися, поки найпотаємніші закапелки мозку непомітно роблять надважку роботу. Кожен тямущий лягавий знає, що немає сенсу вештатися туди й сюди в пошуках Доказів, за допомогою яких можна з’ясувати, Хто Це Зробив. Ні, починати слід саме з чіткого уявлення про те, Хто Це Зробив. І тоді зрозуміло, які саме Докази треба шукати.
Він не збирається ще цілий день провести в розгубленості, зрідка пересипаній відчайдушно яскравими ідеями, о ні. Досить уже того, що обличчя капрала Малодупка, схоже, набувало дедалі більше барв кожного разу, як Ваймз зустрічався з ним поглядом. Він тоді спитав: «Дивіться, миш’як — це метал, тож чи не могли з нього зробити столове начиння?» І досі не міг забути, з яким виразом обличчя Гном пояснював, що так, авжеж, у принципі, таке можливо, тільки треба переконатися, що ніхто не помітить, як вони за три секунди розчиняться після першого ж занурення в суп.
Цього разу Ваймз спершу добряче подумає.
— Граф Анкський, капрал Його Світлість К. В. Сент-Дж. Ноббс!
Гудіння розмов припинилося. Голови обернулися в єдиному напрямку. Хтось у натовпі розсміявся, та негайно був зашиканий сусідами.
Вперед вийшла вельможна Селашіль. Це була висока кощава жінка з гострими рисами обличчя та орлиним носом, що були спадковими зовнішніми ознаками її роду. На ходу вона складала враження летючої сокири.
Вийшовши, вона зробила реверанс.
Навколо прокотилися зітхання подиву, але вона лише обвела гостей поглядом — і все заворушилося в поклонах та реверансах. Десь у задніх рядах хтось заговорив: «Але ж він геть...» — та його швидко притишили.
— Хтось щось загубив? — нервово спитав Ноббі, озираючи схилені голови. — Я допоможу пошукати, коли шо.
Біля його ліктя опинився той самий лакей; він тримав тацю.
— Щось вип’єте, ваша світлосте? — спитав він.
— Ага, добре, пінту «Молюскового», — сказав Ноббі.
У присутніх повідпадали щелепи. Але вельможна Селашіль не розгубилася.
— «Молюскового»? — перепитала вона.
— Сорт пива, ваша ясновельможносте, — пояснив слуга.
Її ясновельможність вагалася не довше миті.
— Гадаю, наш дворецький має пиво, — сказала вона. — Сходіть до нього, шановний. І я теж вип’ю «Молюскового». Яка оригінальна ідея!
Це таки справило певний ефект на тих гостей, які завжди знали, з якого боку бутерброда намазано паштет.
— А й справді! Чудова пропозиція! Мені теж пінту «Молюскового»!
— Га-га! П’гек’гасно! І мені!
— Усім — «Молюскового», я пригощаю!
— Але ж він геть...
— Та заткніть уже пельку!
Рахуючи гіпопотамів, Ваймз обережно подолав Латунний міст. Він таки виявив, крім добре знайомих восьми, і дев’яту постать — але вона просто спиралася на парапет і бурмотіла сама до себе знайомим та (принаймні для Ваймза) незагрозливим тоном. Найлегші порухи вітерцю несли від неї запах, що перебивав навіть запах ріки. В сенсі попередження це був тривожний дзвіночок, який варто було би вважати дзвоном сполоху.
— ...Креветко, креветко, я їм казав, постав оце і потягни за кінчика! Маґуля і рука тисячоліття! Я їм казав, а їм стромити б...
— Привіт, Роне, — навіть не завдаючи собі клопоту поглянути в бік постаті, кинув Ваймз.
Старий Тхір Рон подріботів за ним.
— Креветко, вони мене витурили, так...
— Авжеж, Роне, — машинально промовив Ваймз.
— І маґуля... креветко, кажу, маслом та на бутерброд... Королева Моллі радить вам бути обережним, пане.