— Що-що?
— Не так засмажили, креветко, креветко! — безневинно пояснив Старий Тхір Рон. — Штани, а мене витурили, вони і здорова куниця!
Жебрак непевним кроком проскочив повз Ваймза, метучи бруківку полами бруднющої шинелі, і пошкутильгав у туман. Попереду нього дріботів його песик.
У кімнаті прислуги коїлося стовпотворіння.
— «Старомолюскове особливе»? — перепитав дворецький.
— Ще сто чотири пінти! — вигукнув лакей.
Дворецький знизав плечима.
— Гаррі, Сіде, Робе та Джеффрі... Кожен зараз взяв по дві таці і ще одну подвійну ходку до «Королівської голови», бігом! Що ще він там робить?
— Ну, мали бути поетичні читання, але він почав жартувати...
— Анекдоти розповідати, чи що?
— Не зовсім.
Дивовижно, як таке можливо: мряка і туман одночасно. І те, й інше вітер заносив у відчинене вікно, тож Ваймз мусив його зачинити. Він запалив свічки біля письмового столу і розгорнув свого записника.
Можливо, треба було йому скористатися бісиком-органайзером, але він любив бачити записи на папері. Записуючи, він краще міркував.
Він написав: «Миш’як», — і обвів слово великим колом. Кругом кола він понадписував: «Нігті о. Трубчека», «Щури», «Ветінарі» та «п. Полегенько». Нижче на сторінці він написав: «Ґолеми», — і теж обвів це слово колом. Навколо цього слова він надписав: «о. Трубчек?» та «п. Гопкінсон?». Після деяких роздумів він також додав: «Крадена глина» та «Шамот».
Далі Ваймз записав так: «Навіщо ґолемові зізнаватися в тому, чого він не робив?».
Якийсь час він роздивлявся вогні свічок, після чого записав: «Щури їдять що завгодно».
Минув іще певний час.
«Що такого може бути у жерця, що могло б комусь знадобитися?»
Знизу почулося брязкання обладунків прибулого з вулиць патруля. Заволав капрал.
«Слова, — записав Ваймз. — Що мав пан Гопкінсон? Ґномський хліб → Не вкрадено. Що ще?»
Певний час Ваймз посидів, втупившись у ці слова, потім написав: «Пекарня», — трохи подивився і на це слово, стер його і замінив словом «Піч?». Слово «Піч» він обвів колом, таким же обвів «Крадену глину» і з’єднав обидва намальованих кільця.
Під нігтями старого жерця виявився миш’як. Можливо, він розсипав щурячу отруту? Миш’як має багато способів використання. І будь-який алхімік готовий продати його цілі фунти.
Ваймз написав: «Миш’яковий Монстр», — і подивився на запис. Під нігтями зазвичай буває бруд. Якщо сталася бійка, можуть трапитися шматочки шкіри. Але не жир та миш’як.
Він знову поглянув на аркуш і, ще подумавши, написав: «Ґолеми неживі. Але думають, що живі. Що роблять живі? → Здебільш.: дихають, їдять, випорожн.». Він зробив паузу, втупившись у туман, і тоді, дуже обережно, дописав: «І розмножуються».
Ззаду шиї він починав відчувати дивне поколювання.
Він обвів колом ім’я покійного Гопкінсона і провів лінію вниз до іншого кола, в якому вписав: «Він мав велику піч».
Гм-м-м. Смішинка казав, що в хлібній печі глину як слід не випалиш. Але, цілком ймовірно, її там можна випалити не як слід.
Він знову підняв очі на свічки.
Вони могли це зробити, авжеж? О боги... Та ні, звичайно, ні...
Але, зрештою, все, що потрібно, — це глина. І жрець, який знає, які слова слід написати. І, очевидно (припустив Ваймз), хтось, хто міг би, власне, виліпити фігуру — але ж ґолеми мали сотні й сотні років, аби навчитися досконало володіти своїми руками...
О, ті велетенські руки. Які, здавалося, лише й придатні, щоб стискатися в кулаки.
А далі перше, що вони схотіли б зробити, — це знищити докази, еге ж? Можливо, вони й не мислили про це як про вбивство, а лише як про таке собі тимчасове вимкнення...
Він намалював на своїх роздумах ще одне, досить безформне, коло.
Шамот. Стара випалена глина, подрібнена на крихту.
Вони додали туди дещицю власної глини. Дорфл мав нову ногу, чи не так? І вона не дуже йому підходила. Вони таки вклали частку себе — в нового ґолема.
Все це було... ну, Ноббі назвав би це «ржачним». Ваймз же й уявлення не мав, як це назвати. Все це було наче якесь таємне товариство. «Глино від глини моєї». Плоть від плоті моєї, кров від крові...
Трикляті глиняні брили. Мавпувати вищих істот!
Ваймз позіхнув. Краще б йому трохи поспати. Чи щось таке.
Він втупився в аркуш. Його рука машинально ковзнула до найнижчої шухляди столу, як завжди, коли він бував стурбований і намагався добряче подумати. Звісно, нині пляшки там бути не могло — але старі звички так просто не вми...
Раптом почулися тихе «дзень» скла і тихий спокусливий сплеск.
Ваймзова рука стикнулася з пузатою плящиною. Етикетка повідомляла: «Ґуральні Обіймиведмедя: Загорбатський, 7*».
Рідина всередині від нетерплячки ледь не лізла самотужки вгору по склу.
Він дивився на пляшку. Він поліз до шухляди по пляшку — і вона там була.
Але її там бути не могло. Він знав, що Морква та Фред Колон постійно стежили за ним, але він і сам не купив жодної пляшки з дня одруження, бо ж він обіцяв Сибіл, так?
Але ж це була не якась там самогонка. Це був «Загорбатський»...
Одного разу він його пробував. Тепер уже важко було пригадати, як так сталося, бо в ті часи алкоголь, який він вживав, зазвичай справляв ефект удару молотком по внутрішньому вуху. Напевне, роздобув десь гроші. Лише понюхати б його — і це буде як ціла Вепроніч. Лише понюхати...
І тоді вона каже: «Кумедно — минулої ночі так не вийшло!» — завершив капрал Ноббс.
Він осяяв усе зібрання усмішкою.
Якийсь час панувала тиша. Потім хтось у натовпі засміявся — тим негучним непевним сміхом, яким смієшся, коли не знаєш достеменно, чи не примусять тебе негайно замовкнути. Та слідом засміявся ще хтось. Потім підключилися одразу двоє. А тоді регіт охопив усіх присутніх.
Ноббі грівся у променях слави.
— А от іще один: заходить хапонець у бар з маленьким таким піаніно... — почав він.
— Здається, — твердо сказала вельможна Селашіль, — закуски вже подано.
— А свинячі ніжки є? — життєрадісно поцікавився Ноббі. — Миска свинячих ніжок — до «Молюскового» саме те.
— Зазвичай я кінцівок не їм, — відказала вельможна Селашіль.
— Та ну, сендвіч із ніжкою... Ніколи не пробували? Смакота, — запевнив Ноббі.
— Але... здається... це не найтонші наїдки? — промовила вельможна Селашіль.
— Та ну, шкуру можна зрізати, — заспокоїв Ноббі. — Навіть ратиці. Якщо ви такі ніжні.
Сержант Колон розплющив очі й застогнав. Голова тріщала. Його чимось вдарили. Можливо, стіною.
Крім того, його ще й зв’язали. По руках і ногах. Він лежав у темряві — здається, на дерев’яній підлозі.
У повітрі стояв жирний запах, який видавався знайомим, проте дратівливо невпізнаваним.
Коли його очі звикли до темряви, він почав розбирати прямокутник із ледь помітних світляних ліній, що, напевне, позначали двері. Також до нього долітала ледь чутна розмова.
Колон спробував піднятися на коліна і загарчав, коли його голову пронизав ще сильніший біль.
Коли тебе зв’язують — це не до добра. Звичайно, це суттєво краще, ніж коли тебе вбивають, але це також може означати, що тебе просто збираються вбити дещо пізніше.
«Ніколи такого ще не траплялося, — сказав він собі. — За старих часів якщо злодія й ловили на гарячому, то насправді йому лишали відчинені двері для втечі. Зате й господарі поверталися додому без зайвих дірок в організмі».
Використовуючи кут між стіною та якоюсь величезною скринею, він таки зумів підвестися. Це не те щоб дуже покращило його становище порівняно з попереднім — і все ж, коли дзвони в голові притихли, він незграбно дострибав до дверей.
По інший бік від них продовжували гудіти голоси.
Проблеми в цьому будинку мав не лише сержант Колон.