— Справді?
— А... а його батька звали Носатик Малодупко.
На Ваймзовому обличчі не виникло ані натяку, ані крихти натяку на усмішку. Він просто відсунув папери вбік.
— Гаразд, Малодупку: ми тут просто робимо свою роботу й отримуємо зарплатню.
— Так точно.
— Ми, Малодупку, не влаштовуємо вибухів.
— Так точно. Я не підриваю все підряд. Дещо тільки плавиться.
Ваймз побарабанив пальцями по столу.
— Що можете сказати про трупи?
— Та їх тільки трохи оглушило, ваша милосте.
Ваймз зітхнув.
— Послухайте. Я знаю, як бути копом. Це означає просто ходити та розмовляти. Але існує багато речей, яких я не знаю. Приходиш на місце злочину, а на підлозі — якийсь сірий порошок. Що це? Я не знаю. Але ви, хлопці, знаєте, як намішати його з чим-небудь у реторті й з’ясувати, що це. Або, наприклад на мертвому тілі немає ніяких ушкоджень. Чи не було тут отруєння? Схоже, нам потрібен той, хто знатиме, як тоді змінився б колір печінки. Мені потрібен хтось, хто може поглянути в попільничку й сказати, який сорт сигар я курю.
— Тонкі «Панателла»[6] від Зілляштана, — машинально відповів ґном.
— О боги!
— Ви лишили пачку на столі, ваша милосте.
Ваймз поглянув.
— Гаразд, — сказав він. — Отже, іноді відповідь знайти легко. Але іноді — ні. Іноді ми навіть не знаємо, чи правильне питання поставили.
Він підвівся.
— Не можу сказати, Малодупку, що дуже люблю Гномів. Проте тролів чи людей я недолюблюю теж, тому, гадаю, це нормально. Що ж, ви — єдиний претендент на цю посаду. Тридцять доларів на місяць, п’ять доларів на день додатково у відрядженні, я розраховую, що ви працюватимете не за страх, а за совість, є таке містичне створіння «понаднормово», хоча ніхто не бачив навіть його слідів, якщо офіцери-тролі обізвуть вас щебнегризом, їх звільнять, якщо ви обізвете їх каменюками, звільнять вас, ми — одна велика родина, і після того як ви відвідаєте пару наших родинних дискусій, ви побачите, наскільки ми схожі, ми працюємо в команді й нерідко придумуємо методи та правила на ходу, половину часу ми навіть не впевнені, що саме каже закон, тож має бути цікаво, формально ви матимете чин капрала, тільки не намагайтеся віддавати накази справжнім поліцейським, ви на місячному випробувальному терміні, як тільки буде час, візьмемося за вашу підготовку, а тепер знайдіть іконограф і зустріньмося на Босяцькому мосту о... прокляття... нехай через годину. Мушу зайти до цих триклятих геральдистів. Утім, мертві рідко стають ще мертвішими. Сержанте Щебінь!
Хтось важко прочвалав коридором під акомпанемент рипіння підлоги, і двері до кабінету відчинив троль.
— Так точно.
— Це — капрал Малодупко. Капрал Смішинка Малодупко, чийого батька звали Живчик Малодупко. Видайте йому поліцейський жетон, приведіть до присяги, покажіть, що тут, де і як. Прекрасно. Капрале?
— Постараюся тримати честь мундира, ваша милосте, — промовив ґном.
— Добре, — жваво відгукнувся Ваймз. Він подивився на Щебеня. — Між іншим, сержанте, я тут маю рапорт про те, що вчора ввечері якийсь троль в уніформі прицвяхував за вуха до стіни одного з Хризопразових поплічників. Нічого такого не чули?
Троль наморщив свого величезного лоба.
— А там написано, що він продавав троленятам цілі пакунки слебу?
— Ні. Там написано, що він саме збирався почитати молитов по своїй спочилій матусі, — сказав Ваймз.
— А може, Твердяк там каже, що бачив жетона поліцейського троля?
— Ні, але там сказано, що поліцейський троль погрожував запхати Твердяку жетон туди, де той не заблищить, — відповів Ваймз.
Щебінь серйозно кивнув.
— Це ж треба так ото не жаліти зусиль, коб’ лише поламати жетона, — сказав він.
— Між іншим, — проказав Ваймз, — і як же ви так здогадалися, що це був саме Твердяк?
— Осяяння, ваша милосте, — відповів Щебінь. — Я подумав: який такий виродок продає слеб троленятам і має бути за це прибитий за вуха... і, ваша милосте, бінґо. То мені само сяйнуло.
— Не сумніваюся.
Смішинка Малодупко переводив погляд з одного невиразного обличчя на інше. Вартові перед ним продовжували дивитися в очі одне одному, от тільки розмовляли так, неначе кожен із них читав невидимий для інших текст.
Потім Щебінь повільно похитав головою.
— То, певне, самозванець, ваша милосте. Шоломи типу наших дістати неважко. З моїх тролів ніц такого ніхто не зробив би. То ж би було перевищення повноважень, ваша милосте.
— Радий це чути. Але, з огляду на ситуацію, хотів би, щоби ви перевірили шафки офіцерів-тролів. Питання зацікавило Кремнієву антидифамаційну лігу.
— Так точно. Якщо вже я побачу, що це хтось із моїх, то так його притисну, як тонна цегли не притисне, ваша милосте.
— Чудово. Що ж, капрале Малодупку, ви вільні. Про вас подбає сержант Щебінь.
Малодупко завагався. Все це було якось неприродно. Цей чоловік ані разу не згадав ні про сокири, ні про золото. Він навіть не сказав чогось на кшталт «У Варті ви зростете над собою!». Все це неабияк виводило Малодупка з рівноваги.
— Е-е-е... Я ж таки сказав вам, як мене звати, авжеж, ваша милосте?
— Ну. Ось записано, — підтвердив Ваймз. — Смішинка Малодупко. Правильно ж?
— Е... Саме так. Гаразд, ваша милосте, дякую вам. Ваймз послухав, як обоє йдуть геть коридором. Потому акуратно зачинив двері й накинув собі на голову пальто, аби ніхто не почув його реготу.
Смішинка Малодупко!
Смішинка підстрибом біг за тролем на ім’я Щебінь. Управління Варти почало наповнюватися народом. Ставало ясно, що Варта бралася за найрізноманітніші питання — і вирішення багатьох із них вимагало крику.
Перед високим столом сержанта Колона стояло двоє тролів у формі, а поміж ними — дещо менший троль. Вигляд він мав досить засмучений. Також цей його вигляд включав балетну пачку та пару приклеєних до спини марлевих крилець.
— ...тому мені випадково відомо, що тролі не мають жодних казок про зубних фей, — промовляв сержант Колон. — І точно вже не про фею під іменем (він зиркнув у записи) «Клац-Клац»[7]. То як нам тепер бути з тим, що ми називаємо неліцензованим пограбуванням зі зломом?
— Вважати, що тролі не вірять у зубних фей, — це расові упередження, — буркнув (чи буркнула) «Клац-Клац».
Один із тролів-конвоїрів висипав на стіл сержанта вміст принесеного із затриманим мішка. На папери ринув потік срібла різного номіналу.
— А це все ти знайшов у троленят під подушками, так? — поцікавився сержант Колон.
— Дяка їхнім щедрим сердечкам, — пролунало у відповідь.
За сусіднім столом стомлений ґном сперечався з вампіром.
— Слухайте, — говорив ґном, — це не вбивство. Ви ж уже мертвий, правда?
— Він повстромляв їх прямо в мене!
— Ну, мене відряджали опитати управителя, і він заявив, що це була випадковість. Сказав, що геть нічого не має проти вампірів. Він стверджує, що просто ніс три коробки олівців середньої гостроти з гумками-стирачками і випустив їх з рук, наступивши на ваш плащ.
— Не розумію, чому я не можу працювати, де хочу!
— Так, але... на олівцевій фабриці?
Щебінь згори вниз поглянув на Малодупка і вищирився.
— Ласкаво просимо в житє у виликому місті, Малодупку, — сказав він. — То є цікаве ім’я.
— Справді?
— Більшість ґномів си мают імена штибу «Скелеваг» чи «Міцнорук».
— Невже?
Щебінь не належав до чуйних індивідів, але надрив у голосі Малодупка протяв навіть його.
— А зрештов, хороше ім’я, — промовив він.
— Що таке «слеб»? — спитав Смішинка.
— То є суміш нашатирю з радієм. Спричиняє файний дзвін у голові, але плавить тролеві мізки. То є вилика проблема в горах, а якісь виродки намагають си робити то тута в місті, і ми намагаємося знайти, як то сюди потрапило. Пан Ваймз поклав на мене, — Щебінь зосередився, — кам-па-нію з роз-яс-нення гро-мадсь-кост-ті про те, що буде з виродками, які продають це малим...
6
Реальний сорт сигар, суміш кубинського та яванського тютюнів; як відомо, Террі Пратчетт був великим шанувальником сигар. —
7
В оригіналі —