Він не спинявся, аж доки раптове ослаблення опору його рухові не підказало, що він вибрався з-під землі. Він пошукав руками в темряві, намацав брудні опори якогось причалу і, хрипко віддихуючись, вчепився за них.
— Шо то була за потвора? — спитав Скажений Малолюдок Артур.
— Ґолем, — видихнув Колон.
Він зумів дотягтися до поручнів причалу, спробував підтягтися і звалився назад у воду.
— Агов, я наче щось чую, — сказав Скажений Малолюдок Артур.
Сержант Колон злетів з-під води, як запущена з субмарини ракета, впав на причал і склався там удвоє.
— Ги, шо та пташечка, — сказав Скажений Малолюдок Артур.
— Скажений Малолюдку Артуре, а як вас називають ваші друзі? — пробелькотів Колон.
— Не зна. У мене їх нема.
— А хай тобі, це просто диво.
Натомість його світлість де Ноббс тепер завів багато друзів.
— Як це «скільки наливати»? Ти шо, дна не бачиш? — гримів він.
Всі аж душилися від реготу.
Ноббі радісно шкірив зуби посеред натовпу. Він і не пам’ятав, щоб коли-небудь так веселився, лишаючись одягненим.
У дальньому кутку вітальні вельможної Селашіль безгучно зачинилися двері, і в комфортабельній кімнаті для паління, розсівшись по шкіряних кріслах, вичікувально поглянули одне на одного анонімні люди.
Нарешті хтось сказав:
— Неймовірно. Справді, неймовірно. Цей чоловік таки має хоризьми.
— Даруйте?
— Я хочу сказати, він настільки бридкий, що просто зачаровує людей. Як і ті історії, що він розповідав... Ви помітили, як усі заохочували його, бо просто не могли повірити, що хто б то не був може кидати подібні жартики в присутності дам?
— Чесно кажучи, той анекдот про чоловічка-піаніста мені сподобався...
— А його манери за столом! Ви помітили?
— Ні.
— Так-о-тож!
— А запах, не забудьте про запах.
— Не стільки поганий, скільки... дивний.
— Я помітив, що насправді за кілька хвилин ніс просто закривається, і тоді...
— Я лише хочу вказати, що він дивним чином приваблює людей.
— Як публічна страта, наприклад.
На певний час запала замислена мовчанка.
— Так, по-своєму цей чудик має непогане почуття гумору.
— Хоча й не те щоб іскрометне.
— Схоже, досить забезпечити йому пінту пива та миску отого, як там його, з ратицями — і він буде щасливий, як свиня в перегної.
— Як на мене, це дещо образливо.
— Перепрошую.
— Я знав деяких дуже пристойних свиней.
— Не маю сумніву.
— Але я дуже легко уявляю, як він за своїм пивом та ніжками підписує королівські укази.
— Таки так. Е... А він, гадаєте, вміє читати?
— А яка різниця?
Знову запала мовчанка, сповнена копіткої праці мізків.
Потому хтось сказав:
— З іншого боку... ми можемо не турбуватися через загрозу виникнення неадекватної династії.
— Чому ви так гадаєте?
— Ви уявляєте, щоб за нього пішла яка-небудь принцеса?
— Ну-у-у... Вони відомі звичкою цілувати жаб...
— Так то жаби.
— ...і, звичайно, влада та титул — це потужні афродизіаки...
— Не уточните, наскільки потужні?
Знову мовчанка. Тоді:
— Можливо, не настільки потужні.
— Він прекрасно пасуватиме відведеній ролі.
— Ідеально.
— Дракон спрацював пречудово. Сподіваюся, насправді цей чудик не граф?
— Не будьте дитиною.
Усмішка Малодупко незграбно сиділа на високій табуретці за столом чергового офіцера. Їй сказали, що все, що вона має робити, — це перевіряти патрулі, які повертаються або, навпаки, виходять на зміну.
Дехто з Вартових позирав на неї з певним подивом, але ніхто нічого не сказав. Вона вже майже зовсім розслабилася, коли з патрулювання Королівського узвозу повернулося четвірко ґномів.
Вони дружно вирячилися на неї. І, зокрема, на її вуха.
Потім їхні погляди так само дружно опустилися нижче. Затуляти простір під столом панельками в Анк-Морпорку було не заведено. Зазвичай, утім, там можна було побачити лише нижню половину сержанта Колона. Серед цілої низки вагомих підстав приховувати це видовище сексуальна привабливість займала місце далеко не в першій десятці.
— Це ж... жіночий одяг, еге ж? — сказав один із ґномів.
Усмішці пересохло в роті. Ну чому саме зараз? Вона якось підсвідомо сподівалася, що у відповідний момент Анґва буде поруч. Це неймовірно, як заспокійливо діяла на навколишніх її усмішка.
— Ну? — пролопотіла вона. — І що? Хочу, то й ношу.
— А... у тебе у вусі...
— І?
— Це... та моя матуся ніколи навіть... аргх... це огидно! Ще й на людях! Що, як побачать діти?
— Я бачу твої кісточки! — кинув інший ґном.
— Я звернуся з цього приводу до капітана Моркви! — заявив третій. — Не думав я, що доживу до такого!
Двоє Гномів рвонули до роздягальні. Третій поквапився був слідом за ними, але, порівнявшись зі столом, пригальмував і обдарував Усмішку безтямним поглядом.
— Е... е... але ж гарні кісточки, — вимовив він і побіг геть.
Четвертий дочекався, поки перші троє зникнуть, і бочком наблизився до столу.
Усмішку тіпало.
— Тільки спробуй щось ляпнути про мої ноги! — промовила вона, застережно махаючи пальцем.
— Е... — ґном швидко роззирнувся і нахилився ближче. — Е... це... помада?
— Так! І що?
— Е... — ґном нахилився ще ближче, роззирнувся знову, тепер уже зовсім по-змовницьки, і стишив — точніше, стишила — голос:
— Е... а даси покористуватися?
Анґва та Морква крокували крізь туман у тиші, яку порушували лише чіткі й короткі вказівки Анґви.
Потім вона зупинилася. До цього моменту запах Дорфла — чи принаймні свіжий слід задавненого м’яса та коров’ячого посліду — досить прямо вів до району, де була розташована бійня.
— Він звернув у цей провулок, — сказала вона. — Це майже в протилежний бік. І... пересувався швидше... і... запах багатьох людей та... сосисок?
Морква кинувся бігом. Багато людей та запах сосисок означали чергову виставу вуличного театру, яким і було життя в Анк-Морпорку.
Далі у провулку він побачив натовп. Цей натовп явно перебував тут уже певний час, оскільки край нього видніла знайома постать із візочком; витягаючи шию, вона намагалася дивитись через голови.
— Що відбувається, пане Нудль? — спитав Морква.
— А, кепе, привіт. Та ґолема зловили.
— Хто зловив?
— Та якісь типи — ось щойно кувалди притягли.
Перед Морквою стояла щільна стіна людей. Він склав руки, встромив їх між двома найближчими глядачами і розсунув тих у боки. Лаючись і опираючись, натовп розступався перед ним, як води морські перед пророком найвищого класу. Загнаний у глухий кут Дорфл вивищувався у кінці провулка. До нього обережно наближалося троє чоловіків із кувалдами; вони мали типовий вигляд вуличних хуліганів, жоден з яких не прагне завдати першого в бійці удару, бо боїться, що другий дістанеться йому.
Ґолем відступав, прикриваючись шиферною табличкою, на якій було написано:
Я КОШТУЮ 530 ДОЛАРІВ.
— Гроші? — промовив один із чоловіків. — Ви, потвори, більше ні про що не думаєте!
Від удару кувалди табличка розлетілася на друзки.
Чоловік спробував замахнутися знову. Коли кувалда не зрушилася з місця, він ледь не полетів сторчголов.
— Коли все, що ти маєш, — це ціна, то й думати можеш тільки про гроші, — спокійно сказав Морква, вириваючи кувалду з його пальців. — Що це ви виробляєте, друже?
— Вам нас не спинити! — пробурчав чоловік. — Всі знають, що вони неживі!