— О, — сказав Морква, обережно забираючи свою руку. — Йому явно... кращає.
— Чш-ш-ш, — сказав ґолем.
Його голос змушував тремтіти сам туман.
Ґолеми мали роти. Це передбачалося їхньою конструкцією. Але рот цього конкретного ґолема наразі був розтулений, і в ньому виднілася тонка смужка червоного вогню.
— О боги, — задкуючи, промовила Анґва. — Ґолеми ж не повинні розмовляти!
— Чш-ш-ш!
Це було не слово — швидше, звук пари, що виходить із чайника.
— Я знайду шматочок таблички, — сказав Морква, поспішно роззираючись навсібіч.
— Чш-ш-ш!
Дорфл із зусиллям зіпнувся на ноги, акуратно відсторонив капітана і попростував геть.
— Тепер задоволений? — спитала Анґва. — Я з цією нещасною потворою більше не піду! Може, він іде до річки топитися!
Морква пробіг кілька кроків слідом за глиняною фігурою, потім зупинився і пішов назад.
— Чому ти так їх ненавидиш? — спитав він.
— Ти не зрозумієш. Не зрозумієш, я справді так думаю, — відповіла Анґва. — Це ж... нежить. Вони... ніби постійно нагадують мені, що я теж — не людина.
— Але ти — людина!
— Три тижні з чотирьох. Ну як ти не розумієш, що тому, хто постійно змушений себе контролювати, нестерпно бачити, що до отаких ставляться цілком спокійно? Вони ж навіть не живі. Але можуть ходити, де заманеться, і ніколи не чують від інших ремарочок про срібло та часник... принаймні досі не чули. Це ж просто робочі механізми!
— Безумовно, саме так до них і ставляться, — погодився Морква.
— І знову ти такий логічний! — вибухнула Анґва. — Ти завжди намагаєшся зрозуміти всіх інших! Невже ти не можеш хоч спробувати побути нещирим?
На кілька хвилин Ноббі таки лишився сам посеред гамору вечірки — і, відштовхнувши від столу когось із лакеїв та схопивши першу-ліпшу миску, саме вишкрібав її своїм ножем, коли з-за спини почулося:
— А, вельможний де Ноббс.
Він обернувся.
— Га? — спитав він, попередньо облизнувши ножа й тепер витираючи його об скатертину.
— Ви маєте хвилинку, найясніший пане?
— Просто робив собі бутерброда з м’ясною намазкою, — пояснив Ноббі.
— Це паштет із фуа-гра, ваша світлосте.
— А, он воно як називається. «Теляча паста від Липуцького» перченіша, скажу я вам. Хочете перепелине яйце? Тільки вони маленькі дуже.
— Ні, дякую...
— Зате їх тут достобіса, — продовжив щедрий Ноббі. — І на халяву. Безплатно тобто.
— Навіть у цьому ви...
— Я можу пів дюжини зразу ковтнути. От гляньте...
— Вражаюче, мій пане. Втім, мене цікавить, чи не могли б ви приєднатися до нашої невеличкої компанії в кімнаті для паління?
— Фгмф? Мфгмф фгмф мг-гдф?
— Саме так.
Товариська рука обхопила Ноббі за плечі, і його спритно скерували геть від столу, проте він рушив не раніше, ніж прихопив тареля з курячими ніжками.
— Стільки людей хочуть із вами зустрітися...
— Мф-ф-фгмф?
Сержант Колон спробував відчистити одяг, але намагатися відчистити одяг водою з Анку — справа не з простих. Найбільше, на що тут можна сподіватися, — рівномірний сірий колір.
Фред Колон, одначе, не здатен був досягти Ваймзового рівня філософського відчаю. Ваймз був схильний вважати життя настільки сповненим хаотичних подій, що шанси на появу в ньому хоч якоїсь логіки та послідовності є надзвичайно низькими. Колон, натура зі значно більш життєрадісним характером і куди повільнішим мозком, вперто тримався думки, що Докази — це Важливо для Слідства.
Чому його зв’язали саме шпагатом? На руках і ногах ще й досі було видно сліди.
— Ви впевнені, шо не знаєте, шо то за місце? — спитався він.
— Ти ж сам туди приперся, — відповів Скажений Малолюдок Артур, дрібочучи поруч. — То чого ти не зна?
— Бо було темно, туман, і я не звернув уваги, от і все. Я ж просто прогулювався.
— Ага, догулявся!
— Не відволікайтеся. Де я був?
— Звідки я знаю, — відказав Артур. — Я полюю під усім районом. Яке мені діло, шо там наверху. Я ж казав, щури — вони скрізь лазять.
— А в цьому районі нема виробництва шпагату?
— Тут бійні і ринок худоби, я ж тобі казав. Ковбаса, мило і все таке. То шо, гроші даєш чи ні?
Колон понипав по кишенях. Ничок не було.
— Скажений Малолюдку Артуре, вам доведеться пройти зі мною до Управління Варти.
— Я ж маю купу справ!
— Тоді я приводжу вас до присяги Спеціального Вартового на цю ніч, — заявив Колон.
— І скільки платять?
— Долар за ніч.
Крихітні очиці Скаженого Малолюдка Артура зблиснули. Блиск мав червоний відтінок.
— О боги, та у вас жахливий вигляд, — сказав Колон. — І чого ви так дивитеся на моє вухо?
Скажений Малолюдок Артур не відповів.
Колон обернувся.
За його спиною стояв ґолем. Він був вищий за будь-якого ґолема, яких сержант бачив раніше, і набагато пропорційнішої тілобудови — швидше, детальна людська статуя, ніж звична неоковирна споруда; також він був гарним, гарним холодною красою скульптури. І його очі сяяли, як червоні прожектори.
Він здійняв над головою кулака і розтулив рота. Звідти теж полилося червоне світло.
Ґолем заревів, як бик.
Скажений Малолюдок Артур копнув Колона в кісточку.
— Тікаймо, чи як? — спитав він.
Колон позадкував, не в силі відірвати погляд від ґолема.
— Все... все гаразд, вони не вміють бігати... — промимрив він.
Після чого його тямуще тіло плюнуло на його вайлуватий мозок і увімкнуло ноги безпосередньо, розвернулось і помчало геть.
На бігу Колон наважився обернутися. Ґолем переслідував його легким сягнистим бігом!
Тут сержанта наздогнав Скажений Малолюдок Артур.
Колон звик пересуватися в поважний спосіб. Він не був створений для високих швидкостей і визнавав це.
— Ну ви-mo точно не бігаєте швидше за цю потвору! — прохрипів він.
— Мені досить бігти швидше за тебе, — відповів Скажений Малолюдок Артур. — Сюди!
Перед ними були дерев’яні сходи, що підіймалася вздовж стіни одного зі складів. Гном пострибав ними вгору, як щур, за яким женеться кіт. Пихкаючи, як парова машина, Колон попрямував за ним.
На півшляху вгору він зупинився і роззирнувся навколо.
Ґолем саме досягнув першої сходинки. Обережно наступив на неї ногою. Дерево затріщало, і весь посірілий від старості проліт затремтів.
— Сходи його не витримають! — гукнув Артур. — Воно їх потрощить! Повір!
Ґолем зробив ще один крок. Дерево застогнало.
Колон опанував себе і поквапився далі нагору.
Ґолем унизу, явно задоволений тим, що сходи таки витримують його вагу, почав стрибати зі сходинки на сходинку. Бильця під Колоновими руками трусило як у пропасниці, вся конструкція ходила ходором.
— Ти йдеш чи ні? — кричав Скажений Малолюдок Артур, який був уже нагорі. — Воно тебе наздоганяє!
Ґолем зробив ривок. Сходи не витримали. Колон викинув руки вперед і вхопився за краєчок даху. Його тіло глухо гупнуло об стіну.
Далеко внизу почувся стукіт уламків дерева, що сипалися на бруківку.
— Чого повис, — сказав Артур. — Давай сюди вилазь, жирний ти телепню!
— Не можу, — видушив Колон.
— Шо таке?
— Він висить у мене на нозі...
— Сигару, ваша світлосте?
— Бренді, мій пане?
Його світлість де Ноббс відкинувся в зручному кріслі. Капралові ноги ледь діставали до підлоги. Бренді та сигари, еге ж? Життя вдалося. Він зробив глибоку затяжку.
— Ми, ваша світлосте, саме розмовляли про майбутнє управління містом у світлі погіршення стану здоров’я нашого нещасного Правителя...
Ноббі кивнув. Саме про таке й розмовляють ноббі-лі-те-ти. Саме для цього він був народжений.