Від бренді по тілу розливалося приємне тепло.
— Наразі пошук нового Патриція, безумовно, порушить наявну політичну рівновагу, — сказало інше крісло. — Як ви гадаєте, ваша світлосте?
— Ага, авжеж. Точняк. Гільдії перегризуться, як собаки в мішку, — прорік Ноббі. — Це всім ясно.
— Блискуче формулювання, якщо дозволите так висловитись.
З інших крісел почулося загальне згодне бурмотіння.
Ноббі заусміхався. О, так. Все просто, як дві та два! Тусити з колегами по ноббі-лі-те-ту, вести серйозні розмови про важливі справи замість того, щоб вигадувати пояснення щодо спорожнілої скарбнички... о, так.
Одне з крісел сказало:
— Крім того, хіба будь-хто з лідерів гільдій здатен упоратися із такою справою? О, вони вміють організувати компанію торгашів, але правити цілим містом... Гадаю, ні. Панове, можливо, настав момент для зміни курсу. Можливо, час крові явити себе.
«Дивне він щось таке морозить, — подумав Ноббі. — Але, звичайно ж, так тут заведено».
— У такі часи, — сказало ще одне крісло, — місто однозначно потребуватиме представників найповажніших фамілій. Якщо тягар влади прийме на себе такий представник, це буде в інтересах нас усіх.
— Я так собі думаю, його треба буде спершу перевірити на голову, — заявив Ноббі.
Він зробив добрячий ковток бренді і експансивно помахав сигарою.
— Но не треба аж так хвилюватися, — продовжив він. — Усі знають, що в місті живе справжній король. Тому нема проблем. Пошліть по капітана Моркву, та й усе.
Черговий вечір огорнув місто товстими шарами туману.
Коли капітан Морква повернувся до Управління, капрал Малодупко відчайдушно засигналила йому поглядом у напрямку трьох людей, що з похмурими фізіономіями сиділи на лаві під однією зі стін.
— Вони хочуть бачити когось із офіцерів! — прошепотіла вона. — Але сержант Колон ще не повернувся, а до пана Ваймза в кабінет я стукала, і там, здається, нікого нема.
Морква зобразив на обличчі приязну усмішку.
— Пані Долоне, — промовив він. — І пан Боґґіс... і доктор Дауні. Я дуже перепрошую. У нас зараз украй не вистачає людей через отруєння Патриція й цю ситуацію з ґолемами...
Голова Гільдії найманців посміхнувся самими губами.
— Саме про отруєння ми й хотіли би поговорити, — сказав він. — Є тут якесь більш приватне приміщення?
— Ну, тут є їдальня, — сказав Морква. — Зараз ніч, там порожньо. Будьте ласкаві пройти ось сюди...
— Шикарне ж у вас тут життя, — іронічно сказала пані Долоня. — Їдальня...
Вона застигла в дверях.
— Тут їдять? — спитала вона.
— Здебільшого бурчать, що кава кепська, — відгукнувся капітан. — І строчать рапорти. Командор Ваймз дуже вимогливий щодо рапортів.
— Капітане Моркво, — твердо сказав доктор Дауні. — Ми повинні обговорити з вами питання серйозної ваги, яке стосується... Куди це я сів?
Морква хутко змахнув зі стільця пил.
— Даруйте, добродію, ми не дуже маємо час на прибирання...
— Гаразд, гаразд.
Голова Гільдії найманців, склавши долоні, нахилився вперед.
— Капітане Моркво, ми тут, щоб обговорити питання отруєння Правителя Ветінарі.
— Тоді вам слід розмовляти з командором Ваймзом...
— По-моєму, командор Ваймз неодноразово озвучував вам зневажливі коментарі на адресу Правителя, — сказав доктор Дауні.
— Ви про щось на кшталт «Його варто було би повісити, якби тільки існували досить надійні зашморги»? — уточнив Морква. — Що було, те було. Але ж усі так кажуть.
— І ви?
— Ну, ні, — визнав Морква.
— І, я так гадаю, Ваймз узявся особисто вести справу про отруєння?
— Ну, так. Але...
— Це не здалося вам дивним?
— Ні, добродію. По певних роздумах — ні. Гадаю, по-своєму він має слабкість до Патриція. Одного разу він сказав, що якщо комусь і судилося вбити Ветінарі, то цим кимось хотів би бути він.
— Справді?
— Але при цих словах він усміхався. На свій лад.
— Гадаю, він навідується до його високості чи не щодня?
— Так точно.
— І, гадаю, його зусилля з розшуку отруювача не дають жодних плодів?
— Не зовсім, — заперечив Морква. — Ми вже встановили багато способів, якими його не труїли.
Дауні кивнув своїм компаньйонам.
— Ми хотіли б оглянути кабінет командора, — сказав він.
— Не впевнений, чи це... — почав Морква.
— Будь ласка, подумайте як слід, — урвав його доктор Дауні. — Ми троє представляємо більшість міських гільдій. На нашу думку, для огляду кабінету командора існують вагомі підстави. Поза всяким сумнівом, ви будете присутнім, аби пересвідчитися, що ми не чинимо нічого незаконного.
Морква мав жалюгідний вигляд.
— Думаю... раз я буду присутнім... — пробелькотів він.
— Саме так, — сказав доктор Дауні. — Тоді все буде офіційно.
Морква провів гостей до кабінету Ваймза.
— Навіть не знаю, чи він не повернувся, — сказав капітан, відчиняючи двері. — Як я вже сказав, ми... ох.
Дауні позирнув з-за його плеча на похилену на стіл постать.
— Схоже, його милість Семюел на місці, — сказав він. — Але цілковито відсутній.
— Я аж звідси відчуваю запах, — сказала пані Долоня. — Просто жах, що випивка може зробити з людиною.
— Ціла пляшка найкращого продукту від Обійми ведмедя, — вставив пан Боґґіс. — Декому нормально заходить, еге ж?
— Але він цілий рік не пив ані краплі! — вигукнув Морква, струшуючи непорушного Ваймза. — Він ходить на групи анонімних алкоголіків і все таке!
— Тепер гляньмо... — почав Дауні.
Він витяг у столі одну з шухляд.
— Капітане Моркво? — покликав він. — Чи не могли б ви засвідчити, що тут лежить пакунок сірого порошку? Зараз я...
Ваймзова рука блискавичним порухом зачинила шухляду, прищемивши Найманцеві пальці. Його лікоть в’їхав тому в живіт, а коли Дауні скрутило від удару, командор передпліччям зацідив йому точно в носа.
Тільки тоді Ваймз розплющив очі.
— Що таке? Що таке? — заговорив він, підіймаючи голову. — Докторе Дауні? Пан Боґґіс? Моркво? Гм-м-м?
— Фи фо! Фи фо! — волав Дауні. — Фи мене фдарили!
— О, дуже перепрошую, — відгукнувся Ваймз і, кожною рисочкою обличчя випромінюючи глибоку стурбованість, встав, різко посунув свого стільця і вчавив його Дауні в низ живота. — Боюся, я вимкнувся, і, звичайно ж, коли я прокинувся й помітив, що хтось намагається щось потягти з...
— Чоловіче, та ти до безтями п’яний! — вигукнув пан Боґґіс.
Обличчя Ваймза скам’яніло.
— Справді? Вередували вереднички, що не зварили вареничків, — прогарчав він, штрикаючи Боґґіса пальцем у груди. — Не вередуйте, вередниченьки, ось поваряться варениченьки. Продовжувати? — спитав він, продовжуючи штовхати гільдійного ватажка, поки той не вперся спиною в стіну. — Чи вже переконав?
— А як фодо пакунка? — скричав Дауні, однією рукою затискаючи ніс, із якого юшила кров, а іншою показуючи на стіл.
З обличчя Ваймза не сходила безрадісно-безтямна посмішка.
— О, так, авжеж, — сказав він. — Тут ви мене спіймали. Вкрай небезпечна речовина.
— Ага, то ви це визнали?
— Так, безумовно. Гадаю, я не маю вибору, окрім як знищити докази... — Ваймз ухопив пакунка, розірвав його і висипав більшу частину вмісту собі в рота.
— М-м-м, м-м-м, — промимрив він, жуючи з такою силою, що порошок летів навсібіч. — Щипається!
— Але ж це миш’як, — ляпнув Боґґіс.
— О боги, справді? — вжахнувся Ваймз, ковтаючи. — Неймовірно! У мене там унизу за столом сидить один ґном, такий, знаєте, малий розумний вилупок, весь час бавиться з усілякими колбочками та ретортами, які допомагають визначити, де миш’як, а де ні — а от ви це визначаєте з одного погляду! Дозвольте вручити вам приз!
Він кинув розірваного пакетика точно в руки Боґґісові, але злодій сахнувся назад, і пакетик упав на підлогу, від чого його вміст хмарою злетів у повітря.