Десь під Колоновими ногами щось зашипіло.
Він щосили зашкріб по цеглі однією взутою ногою та пальцями другої.
— У нашого чудовиська проблеми, — бадьоро рапортував Скажений Малолюдок Артур. — Здається, він собі коліна не тим боком повставляв.
Дорфл, згорблений, сидів у закинутому льосі, де раніше збиралися ґолеми. Час від часу він підіймав голову й сичав. З його очей лилося червоне світло. Якби щось могло здолати цю світляну течію й пірнути через очниці в червоні небеса за ними, то там би виявилося...
Сяєво всесвіту притискало Дорфла до землі. З далекої далечіні приглушено чувся голос всесвіту, який не мав ніякого відношення до Дорфла.
А вздовж обрію, сягаючи неба, стояли Слова.
Тихий голос сказав:
— Ти належиш сам собі.
Ця сцена прокручувалася перед очима Дорфла знову й знову: стурбоване обличчя, рука тягнеться вгору, заповнює все поле зору, і в нього раптом вливається крижане знання...
— ...Сам собі.
Ці Слова відбилися від Тих Слів, відскочили й застрибали туди-сюди, стаючи дедалі гучнішими, аж доки весь маленький світ між Словами не сповнився звучання та луни.
ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
Літери вивищувалися на тлі всього світу, але луна ринула на них ударом піщаної бурі. В камені зародилися тріщини, зиґзаґами пішли все глибше й глибше, а тоді....
Слова вибухнули. Уламки їх — кожен розміром як гора — валилися на землю у фонтанах червоного піску.
А тоді всередину ринув усесвіт. Дорфл відчув, як усесвіт підхопив його, перевернув, відірвав від землі, підняв угору...
...і ось ґолем опинився всередині всесвіту. Він відчував його кругом навколо себе, його муркотіння, його заклопотаність, невпинні оберти його багатогранності, його гуркіт...
Між ним та Всесвітом вже не було ніяких Слів.
Він належав Всесвітові, Всесвіт належав йому.
Від Всесвіту неможливо було відвернутися, бо він був скрізь.
І Дорфл відповідав за кожен його подих і рух.
Не можна було сказати: «Мені звеліли». Не можна було сказати: «Це нечесно». Бо нікому було це вислухати. Тих Слів більше не було. Ти належав собі.
Дорфл крутнувся навколо пари осяйних сонць і помчав далі.
Не «Тобі заборонено». Але «Я Не Буду».
Дорфл провалився крізь червоне небо і побачив попереду темну діру. Ґолем відчув, як вона затягує його, помчав крізь сяйво вниз, а діра ставала все більшою, і ось її країв було уже й не видно...
Ґолем розплющив очі.
ВІЛЬНИЙ!
Одним рухом Дорфл розігнувся й постав на весь зріст. Витягнув руку й розпрямив пальця.
Легко вдавив пальця в стіну, на якій вели суперечку ґолеми, і акуратно повів ним по цеглі, що кришилася під його натиском.
Справа забрала кілька хвилин, але Дорфл відчував, що це має бути сказано.
Він дописав останню літеру і рівним рядочком витиснув після неї трикрапку. Після чого пішов, лишивши на стіні:
ВІЛЬНИЙ...
Блакитнуватий сигарний дим затьмарював стелю кімнати.
— А, звісно. Капітан Морква, — сказало одне з крісел. — Так... звичайно... але... чи справді він саме той?
— У нього є родима пляма у формі корони, сам бачив, — послужливо запевнив Ноббі.
— Але його біографія...
— Його ґноми ростили, — сказав Ноббі. Він махнув лакеєві бокалом. — Повторіть-но, шановний.
— Навряд чи ґноми можуть кого-небудь зростити до помітних висот, — сказало інше крісло. Присутні стримано всміхнулися.
— Чутки та байки, — пробурмотів хтось.
— Це — велике, жваве, а головне, складне місто. Боюся, наявність меча та родимої плями ще не свідчать про наявність належної кваліфікації. Нам потрібен король, у якого звичка до влади в крові.
— Як-от ви, ваша світлосте.
Ноббі з насосними звуками допався до нового келиха бренді.
— О, так, я звик до влади, — підтвердив він, нарешті відірвавши бокал від губ. — Начальство весь час мені шо-небудь наказує.
— Нам потрібен король, який користувався б підтримкою поважних сімей та головних гільдій міста.
— Капітан народу подобається, — сказав Ноббі.
— Ах, народу...
— Та все одно, хто б там не влаштувався працювати королем, бігом побачить, що несолодка це робота, — заявив Ноббі. — Старий Ветінарі вічно риється в паперах. Шо воно за інтерес отак-о ритись? Не життя, а самі тобі переживання — цілий день сидиш у кабінеті, ні секунди для себе, — він простягнув порожній бокал. — Друже, повтори-но ще. Тільки тепер повний, ага? Нащо тримати таку здорову склянку, якшо наливають тільки на донечко, правильно?
— Багато хто воліє смакувати букет, — пояснило дещо нажахане крісло. — Люди насолоджуються ароматом.
Ноббі подивився на бокал очима, в яких уже набрякли червоні сіточки й відображалося розуміння того, що чутки про збоченців у вищих колах суспільства виявилися правдою.
— Не, — сказав він. — Коли ви не проти, я буду його через рот.
— Якщо дозволите торкнутися суті справи, — вступило інше крісло, — то король не зобов’язаний віддавати кожну секунду управлінню містом. Він, звісно ж, матиме для цього спеціально навчених людей. Радників. Помічників. Людей із досвідом.
— А що ж тоді він сам робитиме? — здивувався Ноббі.
— Царюватиме.
— Махатиме народу зі святкової трибуни.
— Головуватиме на учтах.
— Підписуватиме документи.
— Жертиме, як не в себе, чудове бренді.
— Царюватиме.
— Як на мене, хороша робота, — прорік Ноббі. — Пощастить же комусь, га?
— Безумовно, король також має бути людиною, здатного вловити натяк, навіть кинутий здалеку, — гостро сказало крісло, але решта дружно зашикали.
Ноббі після кількох спроб таки зрозумів, де в нього рот, і ще раз глибоко затягнувся сигарою.
— Здається мені, — сказав він, — здається мені, що ви хочете знайти якогось ноббі-лі-тета з купою вільного часу і сказати йому: «Агов, сьогодні твій щасливий день. Покажи-но, як ти махаєш рукою!».
— О! Це гарна ідея! А вам, ваша світлосте, ніхто не спадає на думку? Ковтніть іще бренді.
— Ч’о ж нє, дяка, ви справжній джентельмен. Ну так і я ж теж, нє? Так-так, приятелю, до самого верху... Про запитання — ні, нікого такого не можу згадати.
— Власне кажучи, ваша світлосте, ми думали запропонувати корону вам...
Ноббі вирячив очі. А тоді роздув щоки.
Порскнути з рота хорошим бренді на протилежний бік кімнати — не найкраща ідея, особливо коли по дорозі трапляється запалена сигара. Полум’я вдарило в стіну, лишивши там пляму паленої деревини у точній формі квітки хризантеми, тоді як крісло Ноббі, у цілковитій відповідності до законів фізики, проскреготіло на своїх коліщатках спинкою вперед аж до дверей, які й зупинили його з глухим «бух!».
— Корону? — Ноббі закашлявся, і всім довелося ляскати його по спині, доки він знову не набув здатності дихати. — Корону? — прохрипів він. — Щоб пан Ваймз відрубав мені голову?
— І скільки завгодно бренді, ваша світлосте, — улесливо сказав хтось.
— Так а нащо воно мені, як я не матиму горлянки!
— Та про що ви?
— Пан Ваймз озвіріє! Він озвіріє!
— О небо, чоловіче...
— Ваша світлосте, — виправив хтось.
— Тобто ваша світлосте — ставши королем, ви зможете наказувати тому босякові його милості Семюелю. Ви будете, як ви сказали би, магнатом. Ви б могли...
— Наказувати старому Кам’янолицому? — перепитав Ноббі.
— Саме так!
— Я міг би стати королем і наказувати старому Кам’янолицому? — уточнив Ноббі.
— Так!
Ноббі втупився в задимлену стелю.
— Він озвіріє!
— Послухай, бовдуре...
— Ваша світлосте...
— Ваша світлосте, бовдуре ви такий, ви зможете стратити його, якщо захочете!
— Як це так, я не зможу!
— Чому?
— Бо він озвіріє!
— Він називає себе слугою закону, ну і якому ж закону він повинен служити, га? Звідки береться закон?
— А я звідки знаю! — простогнав Ноббі. — Він каже, що відчуває його шкірою!
Ноббі роззирнувся. Йому здалося, що оповиті димом тіні підступають все ближче.
— Я не можу бути королем. Старий Ваймз озвіріє!
— Та припиніть нарешті це повторювати!
— Тут дихати н’можливо, — пролопотів він. — Де тут вікно?
— Он там...
Крісло гойднулося. Ноббі вилетів у вікно шоломом уперед, упав на дах однієї з карет, звалився на землю і прожогом кинувся в ніч, намагаючись втекти від долі взагалі та сокири й колоди зокрема.