— Здається, я чую, як він підіймається сходами, — сказав Скажений Малолюдок Артур.
Колон спробував розгойдуватися швидше.
— А ви що робитимете? — видушив він.
— О, за мене не переживай, — відмахнувся Скажений Малолюдок Артур. — Мені-то шо. Я стрибну.
— Стрибнете?
— Звісно. Мені нічо не буде, бо я-то нормального розміру.
— Гадаєте, ви нормального розміру?
Скажений Малолюдок Артур поглянув на Колонові руки.
— Твої пальці часом не поряд із моїми черевиками? — замислено промовив він.
— Так-так, ви нормального розміру. І не винні, що переїхали до міста, повного велетнів, — поквапливо запевнив Колон.
— Так отож. Чим ти менший, тим легше падати. Добре відомий факт. Павук такого падіння взагалі не помітить, миша встане, обтруситься й піде собі геть, коняка переламає всі кістки, а слон роз...
— О боги, — пробурчав Колон.
Він уже раз у раз торкався ринви черевиком. Але вхопитися за неї означало пережити одну довгу, бездонну мить, протягом якої він вже не матиме контакту з дахом і ще не матиме контакту з ринвою — зате перебуватиме під серйозною загрозою контакту з землею.
Звідкись із даху почувся гучний тріск.
— Ну гаразд, — сказав Скажений Малолюдок Артур. — Побачимося внизу.
— О боги...
Гном зробив крок з даху.
— Наразі все гаразд, — гукнув він, пролітаючи повз Колона.
— О боги...
Сержант Колон підняв погляд і побачив двійко червоних очей.
— Політ нормальний, — швидко віддаляючись, долинув голос знизу.
— О боги...
Колон із зусиллям задер розчепірені ноги, на мить завис у повітрі, вхопився за верхівку ринви, пригнувся, уникнувши удару глиняного кулака, почув моторошний тихий скрегіт, із яким іржаві болти прощалися зі стіною, і, продовжуючи чіплятися за чавунну трубу так, ніби це могло чимось зарадити, разом із нею відірвався від стіни і спиною вперед зник у тумані.
Пан Шкарпетка підняв погляд на рипіння дверей — і хутко сховався за ковбасною машиною.
— Ти? — прошепотів він. — Але тобі не можна повертатися! Я тебе продав!
Дорфл кілька секунд мовчки вивчав його поглядом, а тоді пройшов повз нього і взяв із залитого кров’ю стелажа на стіні найбільший тесак.
Шкарпетка почав труситися.
— Я з-з-завжди б-б-був д-д-добрим д-д-до тебе, — затинаючись, вимовив він. — З-з-завжди д-д-давав тобі т-т-твої в-в-вихідні...
Дорфл знову поглянув на нього. «Це просто тому що очі у нього червоні», — без особливого успіху запевнив себе Шкарпетка...
Але тепер ці очі здавалися повними зосередженості. Він відчув, як вони проникають у його голову через його власні очниці й читають у його душі.
Ґолем відсунув його з дороги, вийшов з бійні й рушив до загонів для худоби.
Шкарпетка знову набув здатності рухатися. Ґолеми ж ніколи не вдаються до насильства, чи не так? Вони просто не можуть. Ці кляті одоробла так влаштовано.
Він роззирнувся на робітників — людей та тролів.
— Чого поставали! Тримайте його!
Двоє-троє завагалися. В ґолемовій руці був таки дійсно великий ніж. А коли Дорфл зупинився і озирнувся на них, у його позі вони помітили щось незвичне. Він більше не здавався тим, хто ніколи не вдається до насильства.
Але Шкарпетка винаймав робітників за наявність м’язів, а не мізків. Крім того, ніхто тут не любив ґолемів.
Один із тролів запустив у нього алебардою. Дорфл, не обертаючись, зловив її однією рукою і розтрощив горіхове древко самими пальцями. В одного з чоловіків ґолем вихопив кувалду і пожбурив її геть з такою силою, що вона пробила стіну наскрізь. Після цього вони просто йшли за ним, тримаючись безпечної відстані. Дорфл, зі свого боку, більше не звертав на них жодної уваги.
Над загонами, змішуючись із туманом, здіймалася пара. Поки Дорфл ішов між загорожами, його супроводжували сотні пар допитливих очей. Коли він з’являвся тут, вони завжди ставали сумирними.
Він спинився біля одного з найбільших загонів. За спиною він почув голоси.
— Не кажіть мені, що він збирається почати їх різати! Ми не розберемо за одну зміну стільки туш!
— Я чув, у одній столярній майстерні ґолем з’їхав з глузду і за ніч зробив п’ять тисяч столів. Розучився рахувати чи щось таке.
— Він просто на них дивиться...
— Тобто уявіть: п’ять тисяч столів! І один стіл мав двадцять сім ніжок. У цього ґолема був звих на темі ніжок...
Дорфл змахнув тесаком і зніс замок з воріт загону. Худоба дивилася на нього з тим сторожким виразом, який притаманний худобі, коли вона чекає, чи навідає її нарешті яка-небудь думка.
Ґолем підійшов до овечих загонів і теж їх відчинив. Далі були свині, а за ними — свійська птиця.
— Що, всіх? — не зрозумів пан Шкарпетка.
Не звертаючи уваги на глядачів, Дорфл спокійно пройшов уздовж загонів назад і знову увійшов до бійні. Незабаром він вийшов, ведучи на мотузці старезного і неймовірно волохатого цапа. Він пройшов повз завмерлих тварин до широких воріт, що виходили на головну вулицю кварталу, і відчинив їх. А тоді відпустив цапа.
Тварина понюхала повітря і закотила свої щілясті зіниці. А потім, очевидно, вирішивши, що далекий аромат капустяних полів за міськими мурами значно привабливіший за запахи безпосередньо тут, подріботіла на вулицю.
Худоба лавиною рушила за ним — але при цьому не чулося жодного звуку, крім шуму від руху та тупоту ніг. Потік тварин омивав постать Дорфла, який мовчки стояв і дивився.
Спантеличена цим стовпотворінням курка приземлилася ґолемові на голову і гучно заквоктала.
Шкарпетчин жах нарешті відступив перед гнівом.
— Що ти, в біса, робиш? — скричав він, намагаючись перепинити шлях кільком вівцям, які затрималися на виході з загонів. — Ти ж випускаєш на вулицю мої гроші, чуєш, ти...
Його горлянку раптом схопили Дорфлові пальці. Ґолем підняв м’ясника на витягнутій руці; той судомно засмикався, а Дорфл повертав його то одним, то іншим боком, ніби обдумуючи свої подальші дії.
Нарешті він відкинув тесака, зняв з голови курку, яка вже почувалася там як удома, і видобув маленьке брунатне яйце. З підкресленою урочистістю ґолем акуратно роздушив його об маківку Шкарпетки і впустив м’ясника на землю.
Коли Дорфл пішов назад до будівлі бійні, його колишні колеги кинулися врозтіч.
На вході стояла висока дошка для підрахунків. Певний час Дорфл роздивлявся її, а потім узяв крейду і написав:
ВІЛЬНІ...
Крейда скришилася в його пальцях. Дорфл вийшов у туман.
Усмішка підняла погляд від свого робочого столу.
— У ґноті повно миш’якової кислоти, — сказала вона. — Чудово зроблено, ваша милосте! Ця свічка навіть важить трішечки більше за інші!
— Що за підступний спосіб убивства, — промовила Анґва.
— Дуже розумно, не заперечиш, — визнав Ваймз. — Ветінарі по пів ночі сидить і пише, а вранці свічка догоряє. Отруєння освітленням. Світло — це ж і є те, чого не помічаєш. Хто шукатиме чогось в освітленні? Вже точно не старий вайлуватий нишпорка.
— О, ваша милість не такий уже й старий, — життєрадісно сказав Морква.
— А як щодо вайлуватого?
— А щодо нібито вайлуватого, ваша милосте, — швидко додав Морква, — то я завжди всім вказував на вашу цілеспрямовану й значущу манеру крокувати.
Ваймз кинув на нього гострий погляд, але не побачив у капітановому обличчі нічого, крім палкого й безневинного бажання прислужитися.
— Ми не бачимо світла, бо світло — це те, завдяки чому ми бачимо, — продовжив він. — Гаразд. А тепер, гадаю, нам слід піти навідатися до свічної фабрики, авжеж? Малодупку, збирайтеся і прихопіть... Малодупку, ви що, підросли?
— Підбори, ваша світлосте, — сказала Усмішка.
— Я думав, ґноми завжди носять залізні черевики...