— Так точно. Але до моїх тепер прироблено підбори. Точніше, приварено.
— А. Добре. Гаразд, — Ваймз зібрався з думками. — Ну, якщо ви можете на них ходити, не забудьте прихопити вашу алхімічну апаратуру. Зараз із чергування в палаці має повертатися Щебінь. Ми перестрінемо його дорогою. Коли доводиться мати справу із замкненими дверима, кращого за нього не знайти. Щебінь — ходячий лом.
Він зарядив свій арбалет і запалив сірника.
— Чудово, — сказав він. — Ми вели слідство по-сучасному, а тепер скористаймося дідівськими методами. Час нам...
— Наклепати декому як слід, ваша милосте? — поквапливо завершив Морква.
— Приблизно, — кивнув Ваймз, глибоко затягнувся і випустив кільце диму. — Хай-но лише перекуримо.
Погляд сержанта Колона на світ змінювався з калейдоскопічною швидкістю. Не встигало що-небудь закріпитися в його свідомості як найгірша мить всього його життя, як її місце займало що-небудь ще мерзенніше.
Спочатку ринва, за яку він учепився, вдарилася об стіну будинку навпроти. У краще облаштованому світі він міг би впасти на пожежні сходи, але в Анк-Морпорку концепція пожежних сходів не прижилася (і пожежам зазвичай доводилося виходити на волю через дах).
Коли ринва вперлася верхівкою в стіну, Колон почав сповзати по діагоналі вниз. Навіть це могло би бути непоганим варіантом, якби не той факт, що Колон був тілистим чоловіком, тож, коли його маса наблизилася до середини труби, та почала прогинатися — а чавун має дуже обмежену гнучкість, зате підвищену крихкість. Відтак труба переламалася. Колон полетів униз і впав на щось м’яке — принаймні м’якше за бруківку. Щось м’яке заревло. Відкинутий ударом сержант тим часом звалився на щось нижче і ще м’якше й почув від нього: «Бе-е-е-е!» — а тоді скотився на щось іще нижче і, здається, зроблене з пір’я. Воно очманіло — і дзьобнуло його.
На вулиці було повно тварин, які розгублено крутилися туди-сюди. У стані розгубленості тварини зазвичай нервуються — і вулицю вже можна було назвати вимощеною свідченнями їхньої знервованості. Єдиною втіхою для сержанта Колона тут було те, що тепер поверхня вулиці була дещо м’якшою, ніж зазвичай.
По його руках ходили ратицями. Йому в обличчя чмихали величезні вологі носи.
Дотепер сержант Колон мав досвід спілкування з худобою хіба що у вигляді перших та других страв. Крім того, в дитинстві він мав рожеве плюшеве порося на прізвисько Пан Прежахливий, а ще ось нещодавно дочитав «Парування у тваринництві» до шостого розділу. Книга містила гравюри — але там нічого не було про запашний подих і тупіт гігантських копит розміром із тарілку для супу. Корови, згідно з книгою, повинні були ремигати. Це знали навіть діти. Корови не мали ревти, ніби якісь морські чудовиська, і з ніг до голови оббризкувати вас слиною!
Він спробував зіп’ятися на ноги, послизнувся на свідченні душевного неспокою якоїсь корови і сів на вівцю. Та закричала: «Бр-р-ра-а-а-а!!!». Як там повинні кричати вівці?
Знову піднявшись на ноги, Колон спробував прорватися до узбіччя.
— Киш! Геть з дороги, вівця ти дурна! Фу!
На нього зашипіла гуска, витягаючи на диво довжелезну шию.
Колон позадкував, але щось штовхнуло його нижче спини. Це виявилася свиня.
І це був не Пан Прежахливий. Як і не поросятко, що пішло на ринок, чи поросятко, що лишилося вдома. Важко було уявити, які в цієї свині кінцівки, але, мабуть, вони були вкриті щетиною та грубою шкірою, а нігті на пальцях були розміром з горіхи кеш’ю.[48]
Саме «поросятко» було розміром із поні. З пащеки поросятка стирчали ікла. І воно не було рожевим. Воно мало синювато-чорне забарвлення і все було вкрите жорсткою шерстю, хоча й мало («будьмо чесними», — подумав Колон) маленькі червоні свинячі очиці.
Це поросятко мало такий вигляд, ніби повбивало мисливських псів, розчленувало коня і зжерло самого мисливця.
Колон розвернувся — і ніс до носа зіткнувся з биком, схожим на гігантський яловичий куб з ногами. Бик нахилив голову праворуч, а тоді ліворуч, щоб кожне з його вирячених очей могло роздивитися сержанта; стало ясно, що жодному з цих очей сержант особливо не сподобався.
Бик пригнув голову. Місця для розбігу не було, але він точно міг штовхатися.
Звідусіль затиснутий тваринами, Колон обрав єдино можливий шлях до порятунку.
У провулку, відсапуючись, просто на землі тут і там сиділи люди.
— Привіт, привіт, привіт, і що ж тут відбувається? — спитав Морква.
Чоловік, що зі стогонами тримався за руку, підняв на нього погляд.
— На нас підступно напали!
— Ми не маємо часу, — заявив Ваймз.
— А може, й маємо, — сказала Анґва.
Вона поплескала його по плечу і вказала на стіну навпроти, на якій знайомим почерком було написано:
ВІЛЬНІ...
Морква нахилився до постраждалого.
— На вас напав ґолем, так? — спитав він.
— Саме так! Підступний покидьок! Просто вискочив з туману й накинувся, знаєте ж, які вони!
Морква життєрадісно всміхнувся співрозмовнику. Після чого промовисто поглянув на велику кувалду в канаві поруч, а тоді — на інші подібні інструменти, розкидані по нещодавньому полю бою. У кількох було зламано руків’я. Один довгий лом було скручено в бублик.
— Добре, що ви мали чим захищатися, — зауважив він.
— Він як розвернеться та як накинеться на нас, — промовив чоловік. Він безуспішно спробував клацнути пальцями. — Просто отак — ар-р-ргх!
— Здається, ви собі пальці поранили...
— Таки так!
— Я тільки не розумію, як це він одночасно і розвернувся, і вискочив з туману, — сказав Морква.
— Всі знають, що їм не можна відбиватися!
— «Відбиватися», — повторив Морква.
— Не можна ж, аби вони отак собі гуляли вулицями, — пробурмотів чоловік, відводячи очі.
Почувся тупіт ніг, і до них підбігли двоє чоловіків у заляпаних кров’ю фартухах.
— Він пішов он туди! — прокричав капітанові один. — Якщо поспішите, устигнете його наздогнати!
— Ну ж бо, не стійте! За що ми платимо податки? — гукнув другий.
— Він обійшов усі скотарні й повипускав усю живність. Усю! На Свинопагорбі зараз не пройти!
— Ґолем випускає худобу? — перепитав Ваймз. — Навіщо?
— Звідки мені знати? Він випустив з бійні Шкарпетки цапа-проводжайла, за ним кинулася половина клятих тварюк, і зараз вони гуляють, де хочуть. А потім він пішов і пхнув старого Рийканаву в ковбасну машину...
— Що?
— О, він її не увімкнув. Тільки напхав у рота Рийканаві петрушки, у штані вкинув цибулину, обваляв у вівсянці й запхав у кіш!
Плечі Анґви кілька разів здригнулися. Усміхнувся навіть Ваймз.
— А тоді зайшов у павільйон птиці, схопив пана Тервіллі і... — чоловік замовк, помітивши присутність дами, і хоча та ледве стримувала сміх, продовжив напівпошепки. — Скористався шавлією та цибулею. Якщо ви мене розумієте...
— Ви маєте на увазі?.. — спитав Ваймз.
— Так!
Другий чоловік кивнув.
— Бідний старий Тервіллі, думаю, більше дивитися не зможе ні на шавлію, ні на цибулю.
— Судячи з ваших слів, це йому буде важко зробити, — погодився Ваймз.
Анґва, ховаючи лице, повернулася до співрозмовників спиною.
— Ти їм скажи, що сталося в твоїй свинобійні, — порадив перший чоловік.
— Думаю, без цього можна обійтися, — сказав Ваймз. — Я вже зрозумів загальний хід подій.
— Авжеж! Але за що постраждав нещасний юний Сід — він же ще тільки підмайстро!
— О, це біда, — сказав Морква. — Е... Здається, я маю мазь, яка могла б...
— Допомогти від яблука? — завершив чоловік.
— Ґолем запхав йому в рота яблуко?
— Не в рота!
— Ох, — здригнувся Ваймз.
— То яких же заходів буде вжито? — спитав м’ясник, ледь не притуляючи своє обличчя до Ваймзового.
— Ну, може, хтось добре вхопиться за хвостик яблука...
— Я серйозно! Яких заходів збираєтеся вжити ви? Я плачу податки і свої права знаю!
48
«Одне поросятко пішло на ринок, одне поросятко лишилося вдома...» — англійська дитяча лічилочка, під час промовляння якої загинають пальці. —