Тепер, почуваючись досить безпечно, щоб думати ще про щось, крім утечі, він звернув увагу на те, що вулиці запруджені тваринами. На відміну від фамільного древа, що подарувало світові фрукт у вигляді Фреда Колона, чіпка лоза Ноббсів розвивалася лише всередині міських мурів. Знання Ноббі про свійських тварин не заходили далі нетвердої впевненості в тому, що з часом вони стають їжею. Але він був цілком упевнений, що вони не повинні отак вештатися містом.
Тут і там групи людей намагалися зігнати худобу докупи. Проте люди були втомленими та неорганізованими, а тварини — голодними та спантеличеними, тож результатом була лише дедалі більша забрудненість бруківки.
Зненацька Ноббі зауважив, що під під’їздом він не сам.
Він поглянув униз.
У тій-таки тіні, що й він, ховався цап. Він був кошлатим і дуже запашним, проте обернувся й обдарував Ноббі найрозумнішим поглядом, який той будь-коли помічав у тварини. Несподівано, насамперед для себе, Ноббі відчув товариську симпатію до іншої істоти.
Він витягнув з рота і передав цапові недопалок, який цап негайно прожував і ковтнув.
— Такі справи, братику, — промовив Ноббі.
Різнокаліберні худоба й птиця безтямно розбігалися перед Морквою, Анґвою та Усмішкою, що крокували районом Боєнь. Особливо тварини намагалися бути подалі від Анґви. Усмішці здавалося, ніби перед трійцею Вартових рухається невидима стіна. Деякі тварини намагалися видертися на будинки чи панічно зникали в прилеглих провулках.
— Чого вони такі налякані? — спитала Усмішка.
— Уявлення не маю, — коротко відповіла Анґва.
Коли вони повернули за ріг свічкової фабрики, врозтіч кинулися кілька овець. Світло у вікнах свідчило, що виробництво свічок триває й уночі.
— Щодоби тут виробляють майже пів мільйона свічок, — сказав Морква. — Я чув, тут стоїть передове обладнання. Цікаво яке. Хотів би я на нього подивитися.
На задвірках виробництва притлумлене туманом світло боролося з темрявою. Тут вишикувалася ціла черга возів, на які вантажили ящики зі свічками.
— Все наче гаразд, — сказав Морква, коли вони сховалися в густішій тіні й дещо розслабилися. — Хоча й багато метушні.
— Я не розумію, чого ми можемо тут добитися, — вступила Анґва. — Як тільки нас помітять, усі докази буде знищено. Та й навіть якщо ми знайдемо миш’як, що далі? Зберігання миш’яку — це ж не злочин, еге ж?
— Е... а у володінні отим склад злочину є? — пошепки поцікавилася Усмішка.
Провулком повільно наближався ґолем. Він був мало подібний до ґолемів, яких будь-кому з них доводилося бачити раніше. Ті були старезними, вони вже стільки разів лагодили самі себе, що стали безформними, як пряничні чоловічки; а цей був цілком схожий на справжню людину — або на те, якими люди бажали б себе бачити. Він скидався на ліплену з білої глини скульптуру. На голові його була корона, що являла собою частину його самого.
— Я мав рацію, — стиха сказав Морква. — Вони таки створили ґолема. Бідаки. Вони гадали, що король дасть їм свободу.
— Погляньте на його ноги, — сказала Анґва.
Коли ґолем ступав, його ногами пробігали лінії червонястого вогню. Такі ж лінії з’являлися й миттю зникали на тулубі й руках.
— Він розвалюється, — виснувала вона.
— Я ж казала, що не можна випалювати глину в старій хлібній печі! — вставила Усмішка. — Він неправильної форми!
Ґолем штовхнув двері і зник всередині будівлі фабрики.
— Ходімо, — сказав Морква.
— Командор Ваймз наказав нам дочекатися його, — нагадала Анґва.
— Так, але ми не знаємо, що там може зараз відбуватися, — вказав капітан. — Крім того, пан Ваймз любить, коли ми виявляємо ініціативу. Ми не можемо просто стовбичити тут.
Він швидко перетнув провулок і відчинив двері фабрики.
Всередині він побачив стоси ящиків з лише одним вузьким проходом між ними. Зусібіч, лише трохи приглушені штабелями ящиків, чулися звуки роботи фабричних машин. Повітря насичував запах гарячого воску.
До Усмішки долетіли уривки діалогу, що вівся пошепки на кілька футів вище над її маленьким залізним шоломом.
— Дарма пан Ваймз звелів нам взяти її з собою. Раптом з нею щось трапиться?
— Про що це ти?
— Ну... розумієш... це ж дівчина.
— І що? У Варті вже й без неї є щонайменше троє ґноминь, і ти за них так не хвилюєшся.
— Та годі... назви хоч одну.
— Ларс Випийчереп, наприклад.
— О, ні! Справді?
— Ти що, моєму нюхові не довіряєш?
— Але лише минулого тижня він влаштував у «Длані шахтаря» бійку один-проти-всіх!
— І? Чому ти вважаєш жінок слабшими? Коли я сама-одна втихомирюю цілий шинок, ти не хвилюєшся.
— За потреби я б завжди допоміг.
— Мені чи їм?
— Це нечесно!
— Та невже?
— Ну, поки ти по-справжньому не розлютилась би, я б їм не допомагав.
— А, он як? А ще кажуть, що лицарство вимерло...
— Хай там як, Усмішка... трохи не з тієї опери. Не сумніваюся, він... вона тямить в алхімії, але в сутичці нам варто прикривати їй спину. Ну, ходімо...
Вони ступили до фабрики.
Над головами кружляли свічки — сотні, тисячі свічок, причеплених ґнотами до закільцьованого ланцюга складних дерев’яних тримачів, який рухався вгору-вниз уздовж усього приміщення.
— Я про таке чув, — сказав Морква. — Це називається конвеєром. Спосіб виробляти тисячі однакових предметів. Але подивіться тільки на швидкість! Невже тупчак здатен...
Анґва показала пальцем на тупчак, який з рипінням обертався зовсім поруч, — от тільки всередині нікого не було.
— Щось же та повинно все це рухати, — сказала вона.
Тепер пальцем показав Морква. Далі в цеху зиґзаґи конвеєра спліталися заплутаним вузлом. І десь усередині цього вузла вивищувалася постать, руки якої рухалися так швидко, що видавалися розмазаними в повітрі.
Просто за спиною Моркви конвеєр завершувався над великим дерев’яним ковшем. Свічки лавиною сипалися туди. Але, очевидно, його не випорожнили вчасно, і тепер свічки вивалювалися через край та розкочувалися по підлозі.
— Усмішко, — сказав Морква. — Ти вмієш користуватися якою-небудь зброєю?
— Е... ні, капітане.
— Гаразд. Тоді почекай надворі. Не хотілося б, щоби з тобою щось сталося.
З явним полегшенням ґноминя поквапилася на вулицю.
Анґва принюхалася.
— Тут побував вампір, — повідомила вона.
— Мабуть, нам варто... — почав Морква.
— Я так і знав, що ви здогадаєтеся! Не треба було мені купувати ту кляту потвору! Я маю зброю! Попереджаю, в мене арбалет!
Вони обернулися.
— О, пан Глитай, — життєрадісно сказав Морква. Він пред’явив свій жетон. — Капітан Морква, Міська варта Анк-Морпорка...
— Я знаю, хто ви! Знаю, хто ви! І що ви таке — теж! Я знав, що ви прийдете! Я маю арбалет і не побоюся ним скористатися!
Приціл арбалета помітно тремтів, викриваючи у Глитаєві брехуна.
— Справді? — спитала Анґва. — І що ж ми таке?
— Я навіть не хотів у все це вплутуватися! — продовжував волати Глитай. — Тих старих убив цей ґолем, так?
— Так, — відповів Морква.
— Чому? Я не наказував!
— Гадаю, тому що вони допомагали його створювати, — сказав Морква. — І він зрозумів, хто винен в його появі на світ.
— Големи продали його мені, — продовжував кричати Глитай. — Я думав, він допоможе розвивати бізнес, але триклята потвора не зупиняється...
Він глипнув на конвеєр зі свічками, але опустив погляд, перш ніж Анґва встигла навіть поворухнутися.