— Гаряче варення коли-небудь пробували? — запитала вона у відповідь.
Ваймз підвищив голос.
— Капрале, ви можете там розгойдатися?
— Тут усе слизьке від сала, ваша милосте!
— Капрале Малодупко, я наказую вам не падати!
— Слухаюся!
Ваймз стягнув куртку.
— Тримайтеся міцніше. Спробую вилізти, може, вийде... — пробурмотів він.
— Не вийде! — заперечила Анґва. — Воно і так усе от-от розвалиться!
— Ваша милосте, мені руки зісковзують.
— Прокляття, чому ви не гукнули нам раніше?
— Всі були зайняті...
— Ваша милосте, відверніться, — попрохала Анґва, розстібаючи пряжки на ремінцях свого обладунку. — Будь ласка, просто зараз! І заплющіть очі!
— Чого це, що таке?..
— Пр-р-росто зар-р-раз!
— О... авжеж...
Ваймз почув, як Анґва відступає кудись за формувальну машину і як один по одному брязкають об підлогу елементи обладунку. А потім вона побігла, і кожен крок звучав усе більш не по-людськи, а тоді...
Він розплющив очі.
І, ніби в уповільненому фільмі, побачив вовка, який пропливає в повітрі, хапає ґнома зубами за плече саме в ту мить, як Усмішка зривається вниз, і примудряється в польоті вигнутися так, що обоє, ґноминя і вовк, падають на підлогу по інший бік чану.
Перевертень негайно почав зі скавчанням корчитися на підлозі.
Усмішка зірвалася на ноги.
— Це перевертень!
Анґва каталася підлогою туди-сюди, щосили тручи морду лапами.
— Що з ним таке? — спитала Усмішка, дещо опанувавши себе. — Він наче... поранений. І де Анґва? Ой...
Ваймз глипнув на подерту шкіряну спідницю ґномині.
— Ви носите кольчугу під одягом? — спитав він.
— Ем... це моя срібна сорочка... але ж Анґва знала. Я їй сама розповіла.
Ваймз схопив Анґву за ошийник. Вона зробила такий рух, ніби збиралася його вкусити, але зустрілася з ним поглядами і відвернулася.
— Вона ж схопила зубами срібло, — неуважно проказала Усмішка.
Анґва із зусиллям зіп’ялася на лапи, пропалила колег поглядом і безгучно зникла за штабелями ящиків. Вони почули її скавуління, яке поступово перетворювалося на людський голос.
— Довбані-предовбані ґноми з їхніми довбаними кольчугами...
— З вами все гаразд, констеблю? — спитав Ваймз.
— Клята срібна білизна... Ви не були б такі ласкаві кинути мені мій одяг?
Ваймз підібрав форму та обладунок Анґви, для пристойності заплющив очі і передав усе за штабель.
— Мене не попередили, що вона пере... — простогнала Усмішка.
— Капрале, погляньте на це ось як, — максимально терпляче запропонував Ваймз. — Якби вона не була перевертнем, ви б наразі були найбільшою на світі ексклюзивною свічкою.
Анґва вийшла з-за ящиків, тручи рота долонею. Шкіра навколо нього була аж занадто рум’яною...
— Ти обпеклася? — спитала Усмішка.
— Загоїться, — відповіла Анґва.
— Ти ніколи не казала, що ти — перевертень!
— І як же я мала тобі це сказати?
— Добре, добре, — сказав Ваймз. — Дами, якщо ви все вже обговорили, я хочу розпочати обшук цього місця. Ясно?
— У мене є цілюща мазь, — пригнічено сказала Усмішка.
— Дякую.
У льосі вони знайшли сумку. Кілька коробок зі свічками. І купу дохлих щурів.
Троль Вогнець привідчинив двері своєї гончарні. Він планував відкрити їх десь на одну шістнадцяту, але хтось негайно штовхнув двері так, що ті відчинилися далеко за одну цілу й три чверті.
— Е, шо то є? — заговорив він, коли всередину завалилися Щебінь (задом наперед) і Морква, в чотири руки тягнучи рештки Дорфла. — Не можна отак си просто брати та вривати до...
— Ми не просто отак, — урвав його Щебінь.
— То є сваволя, — наполягав Вогнець. — Ви не маєте права сюди заходити. І підстав...
Щебінь випустив ґолема і розвернувся. Його рука метнулася вперед і схопила Вогнеця за горлянку.
— Ти бачиш тотих статуетків Моноліта он-о там? Бачиш, га? — прогарчав він, силоміць повертаючи обличчя одноплеменця в бік ряду релігійних статуеток, що вишикувалися на протилежному боці складського приміщення. — Хочеш, я одну розіб’ю, та й будемо бачити, шо там є усередині? Може, там будуть підстави?
Вузькі очиці Вогнеця забігали. Він міг бути тугодумом, але загрозу розправи відчував шкірою.
— Та то нема потреби, я завше допомагаю Варті, — видушив він. — А шо ся стало?
Морква поклав ґолемові рештки на стіл.
— То починайте допомагати, — сказав він. — Відновіть його. Використайте стільки старої глини, скільки зможете, розумієте?
— Так але як він буде працювати, коли у нього очі геть не світять? — здивувався Щебінь, який ніяк не міг допетрати, що за завдання милосердя він виконує.
— Він говорив, що глина все пам’ятає!
Сержант знизав плечима.
— І зробіть йому язика, — додав Морква.
Вогнець був відверто шокований.
— Того я не робитиму, — заявив він. — Усі знають, що ґолем, який си вміє розмовляти, — то є блюзнірство.
— А, он як? — сказав Щебінь.
Він перетнув склад, підійшов до статуй і почав їх роздивлятися. Потім сказав:
— Ой, осьде я ся випадково спіткнув, о-о-о, ся ухопив за статую, жеби не впасти, ой-ой, у неї відпала рука, яка ганьба мені... А шо то є за білий порошок, який у мене на очах ся сипле на долівку?
Він лизнув пальця і обережно взяв на нього трохи речовини.
— Слеб, — прогарчав він, прямуючи назад до Вогнеця, який трусився, мов у пропасниці. — То це ти мені казатимеш про блюзнірство, ти, копроліт[51] з осадкової породи? Роби, що капітан Морква сказав, і то бігом, бо тебе звідси прямо до камери виведуть!
— Це зловживання владою... — буркнув Вогнець.
— Нє, то є тіко зловживання голосом! — гримнув Щебінь. — Але як хочеш зловживання владов, то я не проти!
Вогнець відчайдушно спробував знайти захист у Моркви.
— То є неправильно, у нього поліцейський жетон, а він мене залякує, він не повинен, — затарабанив він.
Морква кивнув. Вогнець, утім, мав би заздалегідь помітити нетиповий блиск у його очах...
— Ваша правда, — сказав капітан. — Сержанте Щебеню?
— Капітане?
— У всіх сьогодні був важкий день. Можете здати зміну.
— Так точно! — з неабияким ентузіазмом відгукнувся троль.
Він відчепив жетон і акуратно поклав його на стіл. Потім почав скидати обладунок.
— Погляньте на це так, — звернувся Морква до гончаря. — Ми не створюємо життя, а просто надаємо житло тіло.
Вогнець мусив здатися.
— Гаразд, гаразд, — забелькотів він. — Уже роблю. Роблю, так. — Ви принесли цілком достатньо, — промовив він по хвилі; на мить професіоналізм узяв гору над обуренням. — Я можу склеїти його цементом, а тоді випалити. Якщо його випалювати всю ніч, усе вдасться. Ану... Десь у мене тут було троха...
Щебінь моргнув, глипнув на свого пальця, який досі був у білому порошку, і підсунувся поближче до Моркви.
— Я оте лизнув? — спитав він.
— Е, так, — відповів Морква.
— Слава богам, — відгукнувся Щебінь, несамовито моргаючи. — Страшно й подумати, шо тут і справді з добра-дива могли ся опинити всі ці здоровенні волохаті павуки... кря-кря-хрум...
Зі щасливою усмішкою він повалився на підлогу.
— Ви його все одно не оживите, хай би я хоч що ‘му робив, — бурчав, повертаючись до столу, Вогнець. — Де ви знайдете жерця, який напише слова, жеби покласти ‘му в голову? Тепер на то нема дурних.
— Він створив власні слова, — відповів Морква.
— А хто ся буде дивити за піччю? — вів своєї Вогнець. — Це треба часу щонайменше до сніданку...
51
Копроліти — скам’янілі екскременти викопних тварин або прадавніх людей, рідше — рештки неперетравленої ними їжі. —