— Я саме нічого не планував на цю ніч, — сказав Морква, знімаючи шолом.
Командор Ваймз прокинувся близько четвертої ранку. Він заснув просто за своїм письмовим столом. Ні, він цього не хотів — але його мозок просто відмовився працювати.
Вже не вперше він прокидався тут, насилу розплющуючи очі. Що ж, зараз він хоч би не лежав обличчям у чому-небудь липкому.
Ваймз сконцентрувався на до половини написаному рапорті. Поруч лежав його записник, і кожна з численних ретельно списаних сторінок нагадувала йому, як він намагався осягнути складний світ зусиллями простого розуму.
Він позіхнув і втупився у вікно, де, виблискуючи п’ятками, тікала з міста ніч.
У нього немає доказів. Жодних справжніх доказів. Він розпитав очманілого капрала Ноббса, але насправді той нічого сказати до пуття не міг. Усе, що Ваймз мав, розтануло б у суді, як туман на світанку. Це були лише підозри та купа збігів, які спиралися один на одного, як картки в картковому будиночку, тільки без карти-основи.
Він кинув погляд на записник.
Схоже, хтось проробив купу роботи. А, так. Це ж він сам і був.
Події минулої ночі штовхалися і перекрикували одна одну в його голові. Навіщо він занотував усі ці дурниці про герб?
А, так...
Так!
За десять хвилин він розчахнув двері до гончарні Вогнеця. Звідти у вогке повітря вулиці одразу ринуло тепло.
Морква та Щебінь спали мертвим сном по обидва боки печі. Прокляття. Йому потрібен був хтось, на кого можна покластися, але йому не вистачило духу їх будити. За останні дні він усіх загнав у мило...
У дверцята печі щось постукало. Зсередини.
Потім ручка почала сама собою повертатись.
Нарешті дверцята відчинилися навстіж, і звідти почасти висковзнуло, а почасти вивалилося на підлогу щось.
Ваймз усе ще не цілком прокинувся. На краєчках його свідомості шкварчала суміш виснаження із залишками адреналіну; і все ж він чітко бачив вогняну фігуру, що піднялася, розігнулася і випросталася на весь зріст.
Розпечене до червоного тіло почало з дзвінким потріскуванням остигати. Під його ступнями обвуглилася й задиміла підлога.
Ґолем підняв голову і роззирнувся.
— Ти! — сказав Ваймз, нетвердо вказуючи пальцем. — Підеш зі мною!
— Так, — відповів Дорфл.
Дракон, Король Гербів ступив до своєї бібліотеки. Пил, що вкривав стрільчасті вікна, та пасма туману, які ще лишалися надворі, гарантували тут постійний присмерк, але зараз не менше сотні свічок щедро розливали своє м’яке світло.
Дракон сів за стіл, підтяг до себе один із грубих томів і почав у ньому щось писати.
За деякий час він зупинився і сів, дивлячись перед собою. Не чулося ні звуку, крім потріскування свічок.
— Ах-ха. Я відчуваю ваш запах, командоре Ваймз, — сказав нарешті він. — Невже геральдисти впустили вас сюди?
— О, я й без них знайшов дорогу, — відповів Ваймз, виходячи з тіні.
Вампір знову втягнув повітря.
— Ви прийшли сам-один?
— А кого б ви хотіли зі мною побачити?
— І завдяки чому ж я маю таку приємність, командоре?
— З вашого дозволу, приємністю це буде тільки для мене. Я збираюся вас заарештувати, — сказав Ваймз.
— О, це неприємно. Ах-ха. А чи можна спитати, за що?
— Дозвольте попросити вас звернути увагу на стрілу в оцьому арбалеті, — сказав Ваймз. — Як бачите, вона не має металевого вістря. Суцільне дерево.
— О, ви такий уважний до потреб інших. Ах-ха, — в очах Дракона промайнули іскорки. — Проте ви досі не пояснили мені, в чому мене звинувачено.
— Для початку — співучасть в убивстві пані Флори Полегенько та неповнолітнього Вільяма Полегенька.
— Боюся, ці імена мені ні про що не говорять.
Ваймзів палець на спуску арбалета здригнувся.
— Авжеж, — глибоко дихаючи, сказав він. — Напевне, не говорять. Що ж, ми ще перевіряємо чимало інших фактів, тож можуть бути й додаткові звинувачення. Особисто я, втім, вважаю пом’якшувальною обставиною той факт, що ви намагалися отруїти Патриція.
— Ви справді волієте висунути обвинувачення?
— Я волів би вдатися до насильства, — голосно сказав Ваймз. — А обвинувачення — це те, завдяки чому я зможу вдатися до нього на законних підставах.
Вампір відкинувся в кріслі.
— Я чув, командоре, останнім часом ви забагато працювали, — сказав він. — Тож я не стану...
— Ми маємо зізнання пана Глитая, — збрехав Ваймз. — Покійного пана Глитая.
На Драконовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Я справді не розумію, ах-ха, про що ви говорите, командоре.
— До мого кабінету міг потрапити лише хтось, хто вміє літати.
— Боюся, ваша милосте, ви зовсім збили мене з пантелику.
— Пана Глитая було вбито цієї ночі, — продовжував Ваймз. — Вбито кимось, хто зумів опісля зникнути з провулку, який охоронявся з обох кінців. І мені відомо, що на його фабрику навідувався вампір.
— Я докладаю всіх зусиль, щоб зрозуміти вас, командоре, — сказав Дракон, Король Гербів. — Мені нічого не відомо про смерть пана Глитая, і, в будь-якому разі, в цьому місті вистачає вампірів і без мене. Боюся, ваша... відраза до нас є загальновідомою.
— Не люблю, коли до людей ставляться як до худоби, — пояснив Ваймз. Він кинув швидкий, але промовистий погляд на стоси фоліантів. — Але ж ви завжди ставилися до них саме так, авжеж? Це — досліди з виведення породистих анк-морпоркців, — арбалет знову націлився на вампіра, який, утім, не рухався. — Влада над дрібними людцями. Ось чого прагнуть вампіри. А пиття крові — це тільки спосіб вести обрахунки. Хотів би я знати, якої впливовості ви досягли за всі ці роки.
— Певної. Принаймні в цьому ви не помилилися.
— «Шляхетність — це в крові», — сказав Ваймз. — Хай йому грець. Гадаю, дехто хотів прибрати Ветінарі з дороги. Але не вбити — принаймні не одразу. Адже у випадку його смерті зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А Ноббі що, і справді граф?
— Матеріали це підтверджують.
— Але ж це ваші матеріали, чи не так? Розумієте, я не вірю, що він має бодай краплю шляхетної крові. Ноббі такий же звичайнісінький, як вулична грязюка. І це — одна з його найкращих рис. Персня я до уваги не беру. Враховуючи, скільки цінних речей його родина «підібрала» то тут, то там, ви могли б його, мабуть, оголосити й герцогом Псевдополя, серифом Хапонії або вдовою-герцогинею Квірмійською. Торік він потягнув мій портсигар, але я збіса твердо переконаний, що він — не я. Тож я не думаю, що Ноббі входить до нобілітету. Але я думаю, що він вам підійшов для певних цілей.
Ваймзові почало видаватися, що постать Дракона збільшилася — але це могла бути гра світлотіні. У міру того, як із шипінням танцювали вогники свічок, освітлення в кімнаті помітно мінилося.
— Ви добре мною скористалися, еге ж? — продовжив Ваймз. — Я не один тиждень уникав візиту до вас. Гадаю, ви відчували сильне нетерпіння. Пригадуєте, як ви здивувалися, коли я сказав вам про Ноббі? Якби не я, вам довелося б спеціально посилати по нього абощо, а це було б підозріло. Але його відкрив сам командор Ваймз — тож усе склалося чудово! Практично, офіційними каналами.
І тоді я почав міркувати: кому ж так потрібен король? Та майже всім. Це в людей у підсвідомості. Добрий цар усіх ощасливить! Кумедно, чи не так? Ветінарі недолюблюють навіть ті, хто всім у житті йому зобов’язаний. Десять років тому більшість нинішніх ватажків гільдій були звичайними бандитами, а зараз... ну, вони-то й зараз, правду кажучи, бандити, але Ветінарі дав їм достатньо часу та можливостей, щоб вони вирішили, що він їм більше не потрібен.
І тут з’являється молодий Морква, на ньому великими літерами написано слово «харизма», він має меча й родиму пляму — й у всіх починають виникати чудернацькі думки, а добрий десяток падлюк зариваються в генеалогічні записи й урешті заявляють: «Агов, схоже, король повернувся». Але потім вони приглядаються до нього і кажуть: «От лихо, він же і справді гідний, чесний, справедливий — все, як у казці; овва! Якщо цей хлопець залізе на трон, нас можуть спіткати великі проблеми! Він може виявитися одним із тих-о королів-неадекватів, які в давнину ходили в народ і розмовляли з простолюдом...».