— А ви полюбляєте простолюд? — м’яко перебив Дракон.
— Простолюд? — перепитав Ваймз. — У простих людях немає нічого особливого. Вони нічим не відрізняються від грошовитих та можновладних, крім того, що не мають ні грошей, ні влади. І от для того, щоб хоч трохи це врівноважити, має існувати закон. Тож я вважаю, що повинен бути на їхньому боці.
— Це каже чоловік, одружений на найбагатшій у місті жінці?
Ваймз знизав плечима.
— Шолом Вартового — це вам не корона. Він лишається на вашій голові, навіть коли ви його знімаєте.
— Цікавий виклад світогляду, командоре, і я перший висловив би захват тим, у який спосіб ви примирилися зі своїм родоводом, але...
— Ані руш! — Ваймз перехопив арбалет зручніше. — Так чи йнак... Морква не годився, але вже пішли чутки, і тоді хтось сказав: «Гаразд, зробімо королем того, кого ми зможемо контролювати. А раз усі чутки збігаються в тому, що король служить другорядним Вартовим, знайдемо саме такого». І вони пошукали — і виявили, що нікого другоряднішого за Ноббі Ноббса в місті нема. Але... гадаю, ці люди все одно не були повністю впевнені в успіху. Варіант убити Ветінарі відкидався: як я вже сказав, зміни почались би надто швидко, і то забагато одразу. А от просто акуратно усунути його від влади, так, щоб він одночасно був на місці—і ніби його й не було, щоб усі поступово звикали до другого стану... це було дійсно дотепно. Саме тоді хтось намовив пана Глитая зробити отруєні свічки. Він мав ґолема. Ґолеми не вміють розмовляти — ніхто ні про що не дізнався б. Але план виявився дещо... недопрацьованим.
— Наскільки я розумію, ви хочете вплутати в цю справу й мене, — сказав Дракон, Король Гербів. — Але я нічого не знаю про цього добродія, крім того, що він є одним з моїх клієнтів...
Ваймз перетнув кімнату і зірвав з дошки на стіні аркуш пергаменту.
— Ви зробили йому герб! — скричав він. — Ви навіть показали мені його, коли я сюди приходив! «М’ясник, пекар і виробник підсвічників»! Пригадуєте?
Згорблена в кріслі фігура мовчала.
— Коли я вперше з вами зустрівся, — сказав Ваймз, — ви демонстративно показали мені герб Артура Глитая. Тієї миті це видалося мені дещо підозрілим, але ситуація довкола Ноббі витіснила все це з моєї голови. Проте я таки пам’ятаю, що тоді мені одразу спав на думку герб Гільдії найманців.
Ваймз помахав пергаментом.
— Минулої ночі я все роздивлявся його, а потім на десять поділок приглушив своє почуття гумору і подивився на навершя. На лампу у формі риби, чи «lamp аи poisson» в оригіналі. А є ж і мови, де від слова «риба» походить слово «отрута» — цікава міжмовна гра слів, чи не так?[52] «Отруйна лампа»? Щоб це помітити, треба бути таким простодушним, як старий добрий Щебінь. А Фред Колон здивувався, чому гасло написано сучасною мовою, а не старовинною — і це змусило вже мене здивуватися. Тож я засів за словники і з’ясував, що латинською, якою часто пишуть гасла на гербах, це буде «Ars Епіха Est Candelam». Ars Епіха — «арсеніка», а далі згадується свічка, так? Кому-кому, а вам відомо, що алхіміки називають миш’як «арсен»... Не сумніваюся, ви веселились від душі. Ви відверто заявили, хто все вчинив і як саме, і подарували своє зізнання нещасному покидьку, щоб він ним пишався. Не мало значення, що ніхто не міг цього допетрати. Ви почувалися на висоті: ми, пересічні смертні, довели, що не можемо зрівнятися з вами в інтелекті, чи не так? — він похитав головою. — О небо, зробити йому герб... Це був підкуп? І він продався так дешево?
Дракон ще більше скоцюрбився в своєму кріслі.
— Тоді я став міркувати, що з цього матимете ви, — по паузі знову заговорив Ваймз. — О, не сумніваюся, що купа людей влізла в це через старі добрі мотиви, — але ви? Скажімо, моя дружина вирощує драконів. Суто з цікавості. Вами теж рухає цікавість? Невеличке хобі, аби століття пролітали швидше? Чи блакитна кров смакує краще? Я, знаєте, щиро сподіваюся, що ваші причини лежать десь у цьому ряду. Що ви — цілком пристойний егоїстичний псих.
— А ви припустіть, — сказав Дракон, — що якби хтось був настільки занурений у подібну справу — між іншим, я подібного зізнання не робив, ах-ха, — то він міг би керуватися міркуваннями чистоти раси?
— Селекція заради зменшення підборіддя і вирівнювання зубів, чи як? — спитав Ваймз. — О, так, я розумію, наскільки простіше все пішло б, якби ви могли контролювати якого-небудь короля. Всі ці придворні бали. Всі ці мініугоди про те, щоб правильна дівчина зустріла саме правильного хлопця. Ви ж мали сотні років, щоб усе продумати, еге ж? І всі навколо безкоштовно надавали вам поради. От тільки за правління Ветінарі проробляти такі штуки було б складнувато, правда ж? Нагору постійно потрапляють не ті люди... Я добре пам’ятаю, як лається Сибіл, коли хто-небудь забуває зачинити драконятник: це геть псує її селекційну програму.
— Ви не вгадали щодо капітана Моркви, ах-ха. Місто знає, як давати раду... непростим королям. Але чи потрібен місту король, якого могли б звати Рексом?
Ваймз невирозуміло подивився на вампіра. В затіненому кріслі зітхнули.
— Я маю на увазі, ах-ха, стосунки з перевертнем, які здаються достатньо тісними.
Ваймз вирячив очі. Йому нарешті сяйнуло.
— Думаєте, вони матимуть цуценят?
— Генетичний механізм перевертнів не настільки простий, ах-ха, але ймовірність такого розвитку подій існує, і це неприйнятно. Я маю на увазі, було б неприйнятно для будь-кого, хто мислив би описаними вище категоріями.
— О боги, то ось у чому річ?
Тіні ворушилися, ніби живі. Дракон так і сидів, згорбившись, у кріслі, але його обриси почали розпливатися.
— Якими б не були, ах-ха, мотиви, пане Ваймз, ви не маєте доказів — тільки домисли, збіги та бажання прив’язати мене до будь-якого замаху, ах-ха, на життя Ветінарі...
Голова старого вампіра ще більше занурилася в плечі, тіні від яких тим часом, видавалося, подовшали.
— Вплутати в цю справу ґолемів було нездоровою ідеєю, — промовив Ваймз, краєм ока спостерігаючи за тінями. — Вони ж відчували, що чинить їхній «король». Нехай він і був не цілком при здоровому глузді, але більше нічого в них не було. Глина від глини їхньої. Нещасні мали тільки свою глину, а ви, сволота така, позбавили їх навіть цього...
Дракон раптом стрибнув, розправляючи перетинчасті крила. Ваймзова дерев’яна стріла гучно вдарила в стелю, а сам він опинився на підлозі.
— Ти справді збирався заарештувати мене, озброївшись шматком дерева? — спитав Дракон, тримаючи Ваймза за горло.
— Ні, — прохрипів Ваймз. — Я... підійшов до питання... більш творчо. Все... що я мав зробити... це... тягти час розмовами. Відчуваєш... слабкість, га? За що боровся... на те і напоровся, як то кажуть, — він усміхнувся.
Вампір розгублено подивився на нього, а потім повернув голову і кинув погляд на свічки.
— Ви... отруїли чимось свічки? Так?
— Ми знали... що часник дасть запах, але наш... алхімік... припустив... що можна вимочити ґноти у святій воді... і вона випарується... а святість залишиться.
Тиск на його горло припинився. Дракон, Король Гербів сахнувся і з розмаху сів на підлогу.
Його обличчя зараз було витягнутим уперед, нагадуючи лисячу морду.
По хвилі він похитав головою.
— Ні, — сказав він, і тепер настала його черга усміхнутися. — Ні, це тільки слова. Нічого не вийшло б...
— Закладемося... на твоє... не-життя? — запропонував Ваймз, потираючи шию. — Все-таки це краща смерть... ніж та... якою помер друзяка Глитай, еге ж?