Ваймз подумки всміхнувся. Напевне, жоден інший вид живих істот на світі не став би на підтвердження своєї свободи вимагати чек. Деяких речей не зміниш.
— О, — сказав він. — Здається, з нами дехто хоче побалакати...
Мостом наближався цілий натовп людей у сірих, чорних та помаранчевих мантіях. Це були жерці. І вони були сердитими. Відтісняючи зі шляху інших перехожих, декотрі з них на мить зчеплялися німбами.
На чолі натовпу йшов Г’юґнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо та неофіційний речник жрецької спільноти Анк-Морпорка. Помітивши Ваймза, він поспішив до нього, на ходу докірливо піднявши пальця.
— Послухайте-но, Ваймзе... — почав був він, але затнувся і втупився в Дорфла. — Оце воно і є?
— Якщо ви про ґолема, то це він, — сказав Ваймз. — Констеблю Дорфл, відсалютувати.
Дорфл шанобливо доторкнувся до свого шолома.
— Чим Можемо Допомогти? — спитав він.
— Ви таки догралися, Ваймзе! — вибухнув Ридикуль, не звертаючи уваги на ґолема. — Ви зайшли куди далі дозволеного. Ви дали цій статуї дар мови, а вона ж навіть не жива!
— Ми вимагаємо, аби її розбили!
— Блюзнірство!
— Громадяни цього не терпітимуть!
Ридикуль окинув колег поглядом.
— Я тут розмовляю, — кинув він і знов обернувся до Ваймза. — Ваші дії підпадають під звинувачення в образі почуттів вірян, запереченні традиційних цінностей та святотатстві...
— Я традиційних цін не заперечую: він і мені недешево обходиться, — урвав Ваймз, починаючи насолоджуватися ситуацією. — І вже тим паче я не тато, й не святий. Я лише його роботодавець, — він глибоко вдихнув. — Але якщо вам справді так хочеться почути кілька образ...
— Даруйте, — почав Дорфл.
— Ми тебе не слухатимемо! Ти насправді навіть не живий! — скрикнув жрець.
Дорфл кивнув.
— По Суті, Так І Є, — прорік він.
— Бачите? Він сам зізнався!
— Я Пропоную, Щоб Ви Розбили Мене, Подрібнили Черепки На Скалки, Скалки Перемололи На Порох, А Той Перетерли У Найтонший Пил — І, Гадаю, В Цьому Пилу Не Знайдеться Жодного Живого Атома...
— Воістину! Зробімо ж так!
— Проте, Щоб Перевірка Була Об’єктивною, Один Із Вас Має Пройти Аналогічну Процедуру.
Запала тиша.
— Це нечесно, — сказав по паузі жрець. — Досить знову спекти твій глиняний пил в єдине ціле, і ти оживеш...
Тиша запала знову.
— Мені здається, чи ми ступаємо на непевний ґрунт теологічних диспутів? — спитав нарешті Ридикуль.
І знову всі промовчали.
По хвилі інший жрець сказав:
— Чи правда, що ти заявив, що увіруєш у будь-яке божество, чиє існування можна довести шляхом логічних міркувань?
— Так.
Передчуття, що охопило Ваймза, змусило його зробити кілька кроків убік від Дорфла.
— Але боги однозначно існують, — сказав жрець.
— Не Факт.
Блискавка вдарила з гущавини хмар просто в ґолемів шолом. Спалахнуло полум’я, а тоді почувся важкий стукіт крапель об землю. Біля розпечених до білого Дорфлових ніг почали осідати калюжки розплавленого металу, що досі були його обладунком.
— Не Можу Назвати Це Переконливим Доказом, — почувся з хмари диму спокійний голос Дорфла.
— А зазвичай на аудиторію це діє, — вставив Ваймз. — Чи діяло до цього моменту.
Верховний жрець Сліпого Іо обернувся до решти жерців.
— Колеги, спокійніше, немає потреби в подібних...
— Але ж Оффлер — дуже мстивий бог, — зауважив якийсь жрець із задніх рядів.
— Маніяк він, ось він хто, — відрубав Ридикуль.
З неба злетів ще один вогняний зиґзаґ — але за кілька футів над капелюхом Верховного жерця звернув убік і врізався в дерев’яну статую гіпопотама, яка від того розкололася. Верховний жрець самовдоволено посміхнувся і знов обернувся до Дорфла, який стояв та, остигаючи, потріскував.
— Отже, ти кажеш, що погодишся з існуванням будь-якого божества, якщо це існування можна довести в дискусії?
— Так, — підтвердив Дорфл.
Ридикуль потер руки.
— Жодних проблем, порцеляновий мій, — заявив він. — Ану ж спершу ми...
— Даруйте, — мовив Дорфл.
Він нахилився і підібрав із землі свій жетон, переплавлений блискавкою в зливок чудернацької форми.
— Що ти робиш?
— Зараз Де-Небудь Точно Коїться Який-Небудь Злочин, — сказав Дорфл. — Але Коли Я Матиму Вихідний, З Радістю Подискутую З Жерцем Найдостойнішого Бога.
Він розвернувся і рушив мостом геть. Ваймз поспішно кивнув остовпілим жерцям і побіг слідом. «Ми забрали його і провели крізь вогонь, і він вийшов з вогню вільним, — думав він. — У його голові немає чарівних слів, крім тих, які він вирішив вкласти туди самостійно. І він не просто атеїст, він — атеїст твердокам’яний, точніше, твердо-глиняний. Вогнетривкий!»
Схоже, день назрівав непростий.
Позаду них, на мосту, починалася бійка.
Анґва спаковувала речі. Чи, швидше, безуспішно намагалася це зробити. Клунок мав бути таким, щоб його можна було переносити в зубах. Втім, трохи грошей (їй не доведеться часто купувати харчі) та зміна одягу (на ті випадки, коли їй доведеться вдягатися) не повинні займати багато місця.
— А от із черевиками проблема, — вголос подумала вона.
— Може, зв’яжи їх шнурками й начепи собі на шию? — запропонувала Усмішка, що сиділа поруч на вузькому ліжку.
— Гарна думка. Хочеш собі ці сукні? У мене так і не з’явилося нагоди в них покрасуватися. Гадаю, ти зможеш їх підкоротити.
Усмішка прийняла оберемок обома руками.
— А оця — шовкова?!
— Гадаю, ти зможеш зробити з неї дві.
— Ти не проти, якщо я даватиму їх поносити? Дехто з хлоп... дівчат в Управлінні, — слово «дівчат» Усмішка вимовила з неприхованим задоволенням, — починають помалу замислюватися...
— Що, вже готові здати свої шоломи на металобрухт? — зіронізувала Анґва.
— Та ні. Але, можливо, їм можна надати симпатичнішої форми. Е...
— Так?
— Гм...
Усмішка нервово посовалась на ліжку.
— Ти ж насправді ніколи нікого не їла? Ну... хрускіт кісток і все таке?
— Ні.
— Розумієш, я тільки чула, що мого троюрідного брата з’їли перевертні. Його звали Сфен.
— Щось не пригадую такого імені, — сказала Анґва.
Усмішка спробувала усміхнутися.
— Ну, тоді все гаразд, — вимовила вона.
— Тож та срібна ложка в кишені тобі не потрібна, — продовжила Анґва.
Щелепа Усмішки опустилася, а потім ґноминя плутано затараторила:
— Е... уявлення не маю, як вона туди потрапила, мабуть, випадково туди впала, коли я прибиралася, ох, я не хотіла...
— Я цим не переймаюся, чесно. Я звикла.
— Але мені й на думку не спадало, що ти могла б...
— Слухай, ти неправильно сприймаєш мою ситуацію, — сказала Анґва. — Річ не в тім, щоб не забажати. Річ у тім, щоб забажати й стриматися.
— Ти ж насправді не мусиш іти, хіба не так?
— Ох, я не знаю, чи здатна сприймати службу у Варті всерйоз, і... і часом я думаю, що Морква готується сказати мені... але ж він так ніколи й не приготується. Знаєш же цю його звичку просто приймати все як є? Тож краще мені піти, — збрехала Анґва.
— А Морква не намагатиметься тебе відмовити?
— Авжеж намагатиметься, але йому нічого мені сказати.
— Він буде засмучений.
— Так, — кинула Анґва. — Але це мине.
— Хрольф Стегнокус запросив мене на побачення, — повідомила Усмішка, знічено дивлячись у підлогу. — І я майже упевнена, що він чоловічої статі!
— Рада це чути.
Усмішка встала.
— Я проведу тебе, але лише до Управління. Мені на зміну.
Вони пройшли вже половину вулиці В’язів, коли побачили Моркву, який вивищувався над перехожими в середньому на дві голови.