— Здається, він зібрався до тебе, — сказала Усмішка. — Е, я піду?
— Пізно...
— А, доброго ранку, панночко капрал Малодупко! — весело сказав Морква. — Привіт, Анґво. Збирався зазирнути до тебе, але, звичайно, спершу мав дописати листа додому.
Він зняв шолом і пригладив волосся.
— Е... — почав він.
— Я знаю, що ти хочеш сказати, — урвала Анґва.
— Справді?
— І знаю, що ти про це багато думав. Ти ж здогадався, що я міркую, іти чи не йти.
— Це ж було очевидно, чи не так?
— І моя відповідь — «ні». Хотіла б я, щоб це було «так»...
Морква був вражений.
— Ніколи б не подумав, що ти скажеш «ні», — сказав він. — Тобто — чому?
— О боги милосердні, ти не припиняєш мене дивувати, — промовила вона. — І як лише тобі щоразу це вдається.
— Я просто подумав, що тобі це сподобалося б, — пояснив Морква. Він зітхнув. — Ну що ж... У принципі, це ж дрібниця.
— Дрібниця?! — не стрималася Анґва.
— Я хочу сказати, було б чудово, якби ти погодилася, але через відмову я гірше спати не стану.
— Не станеш гірше спати?
— Ну звісно. У тебе купа власних справ. Тож усе гаразд. Я тільки подумав, що тебе це могло б зацікавити. Але я впораюся й сам.
— Тобто? Це як?.. — Анґва затнулася. — Про що ти взагалі говориш, Моркво?
— Про Музей ґномського хліба. Я обіцяв сестрі пана Гопкінсона навести там лад. Ну, розумієш, впорядкувати експонати і все таке. Її справи зараз ідуть не дуже, і я подумав, що музей міг би принести їй хоч трохи грошей. Між нами кажучи, там є кілька експозицій, які можна було б розмістити краще, але, боюся, пан Гопкінсон важко сприймав поради. Немає сумніву, що в місті повно ґномів, які натовпами туди ходили б, якби тільки знали про існування музею, — а ще ж, звичайно, є молодь, яка мусила б знати про славних прадідів великих. Повитирати пил на полицях та оновити фарбу на стінах — і це місце стане зовсім іншим, запевняю, особливо у відділі найдавніших бойових хлібів. Мені не шкода витратити на це кілька вихідних. І от я подумав, що це могло б тебе розважити — але цілком розумію, що на хліба смак товариш не всяк.
Анґва впритул дивилася на нього. Таким поглядом на Моркву дивилися часто.
Кожна рисочка капітанового обличчя піддавалася найретельнішому вивченню в пошуках щонайменшого натяку на те, що він жартує. Що все, ним сказане, — це тривале, глибоко завуальоване глузування з навколишніх. Кожна клітина її тіла знала, що інакше просто не може бути, — та все ж обличчя Моркви не містило ані крихти натяку на це.
— Так, — прошелестіла вона, продовжуючи сканувати поглядом його лице. — Гадаю, цей музей міг би стати невеличкою золотою жилою.
— За нинішніх часів музеям треба приваблювати публіку чимось оригінальним. А там, уяви собі, є ціла колекція партизанської здоби, яка навіть не каталогізована, — продовжував Морква. — Плюс кілька ранніх екземплярів захисних калачів.
— Божечки, — сказала Анґва. — Слухай, а чому б не повісити там на вході плакат на кшталт «Ваш шанс зіткнутися із ґномським хлібом»?
— Навряд чи це привабить ґномів, — не помітивши сарказму, відповів Морква. — Зіткнення з ґномським хлібом погано закінчується. Але, я бачу, ти таки захопилася ідеєю!
«Мені все одно доведеться піти, — думала Анґва, коли вони всі разом простували вулицею. — Рано чи пізно він зрозуміє, що з цього нічого не вийде. Перевертні та люди... Кожному з нас довелось би надто багато чим поступитися. Одного дня мені доведеться його покинути.
Але нехай цей день подовше буде завтрашнім».
— Сукні повертати? — спитала, дрібочучи за нею слідом, Усмішка.
— Можливо, — відповіла Анґва, — одну-дві.
