— Ви як платник податків за визначенням маєте право на захист Варти, — відповів Морква.
Настала делікатна пауза. Пан Бронескибка втупився в землю. Пару інших Гномів захихотіли.
— Що я вам скажу, — приязно мовив Морква. — Коли знайду час, я зазирну й допоможу вам заповнити податкові декларації, як щодо такого варіанту?
Бентежну тишу порушив один зі злодіїв.
— Е... чи міг би ваш... песик... відпустити мою руку, будь ласка?
Вовк відпустив свою хватку, зістрибнув з воза і подріботів до Моркви, який шанобливо підніс руку до шолома.
— Усім гарного дня, — сказав він і рушив геть.
Злодії та жертви супроводжували його поглядами.
— Він справжній? — спитав тямущий.
З боку пекаря пролунало гарчання, а тоді:
— Вилупки! — скричав він. — Вилупки ви!
— Що... що таке? Ви ж повернули свої гроші, чи не так?
Двом співробітникам пана Бронескибки довелося утримувати того на місці.
— Три роки! — кричав він. — Три роки, й ніхто не турбував! Три довбаних роки, і хоч би в двері хто постукав! І він мене питає! О, так! Він таки буде люб’язний! Може, він навіть візьме й принесе ще й формуляри, щоб я напевне вже не мав ніяких проблем! Чому ви, вилупки, просто собі не втекли?
Ваймз роззирався по темній, запиленій кімнаті. Цей голос цілком міг виходити з могили.
Обличчям маленького геральдиста промайнув панічний вираз.
— Можливо, ваша милість будуть такі ласкаві пройти сюди? — запропонував голос.
Він був крижаним і з прецизійною точністю виділяв кожен склад. Це був голос такого типу, що ніколи не тремтить.
— Це, власне, е... Дракон, — вимовив Червоний Молодик.
Ваймз потягнувся до меча.
— Дракон, Король Гербів, — пояснив чоловічок.
— Король Гербів? — перепитав Ваймз.
— Просто титул, — сказав голос. — Заходьте, благаю.
Невідь-чому спинний мозок Ваймза сприйняв ці слова як «заходьте, благаючи».
— Король Гербів, — повторив голос Дракона, коли Ваймз ступив до святая святих цього місця. — Ваш меч вам не знадобиться, командоре. Я був Драконом, Королем Гербів понад п’ять сотень років, але, запевняю вас, вогнем я не дихаю. Ах-ха. Ах-ха.
— Ах-ха, — погодився Ваймз.
Фігуру він до пуття роздивитись не міг. Світло потрапляло сюди лише через кілька брудних віконець під стелею, та ще виходило від кількох десятків кіптявих свічок. У постаті перед ним вгадувалося щось на кшталт згорблених плечей.
— Сідайте, благаю, — сказав Дракон, Король Гербів. — І буду вам невимовно вдячний, якщо поглянете ліворуч і піднімете підборіддя.
— Ви маєте на увазі, відкрию своє горло? — уточнив Ваймз.
— Ах-ха. Ах-ха.
Фігура взяла канделябр і наблизилася. Рука, худюща, ніби кістяна, стиснула Ваймзове підборіддя і м’яко повернула його обличчя з боку в бік.
— О, так. Ви однозначно маєте Ваймзівський профіль. Але не вуха. Звісно: адже ваша бабуся по материнській лінії була з роду В’язників. Ах-ха...
Рука Ваймза знову стиснула руків’я меча. Існував тільки один тип розумних істот, наділених такою фізичною силою за такої зовнішньої крихкості.
— Я так і думав! Ти таки вампір! — сказав він. — Ти триклятий вампір-кровосос!
— Ах-ха, — це могло бути сміхом. А могло бути кашлем. — Так. Дійсно, вампір. Авжеж, я чув про ваші погляди щодо вампірів. «Не те щоб живі, але й недостатньо мертві», — здається, так ви висловилися. Як на мене, досить дотепно. Ах-ха. Вампір — так. Кровосос — ні. Ковбасі-кров’янці — так. Шедеврам м’ясницького мистецтва — так. А якщо немає вибору, то на Довгосвинній повно кошерних м’ясників. Ах-ха, авжеж. Кожен облаштовує своє життя, як тільки може. Ах-ха. Для цнотливих дівчат я небезпеки не становлю. Ах-ха. Вже кілька сотень років, на превеликий жаль. Ах-ха.
Фігура в плямі світла віддалилася.
— Боюся, ви згаяли час, командоре Ваймз.
Очі Ваймза поступово звикали до тьмяного освітлення. В кімнаті було повно складених стосиками книг. На полицях при цьому не було жодної. З кожної книги, як розплющені пальці, стирчали закладки.
— Не розумію, — вимовив він.
Чи то Дракон, Король Гербів мав дуже згорблені плечі, чи то під його безформною рясою були крила. Ваймз пригадав, що дехто з вампірів уміє літати на кшталт кажанів. Хотів би він знати, скільки цьому вампірові років. Вони можуть «жити» майже вічно...
— Здається, ви тут через те, що існує думка, ах-ха, ніби вам необхідно отримати власний герб. Боюся, це не вдасться. Ах-ха. Герб Ваймзів уже існував, але воскресити його неможливо. Це було би проти правил.
— Яких таких правил?
З глухим ударом розгорнулася книга.
— Упевнений, ви знаєте свій родовід командоре Ваймз. Вашим батьком був Томас Ваймз, його батьком був Ґвілліам Ваймз...
— Тобто Старий Кам’янолиций, чи не так? — різко сказав Ваймз. — Усе це якось пов’язано з ним.
— Саме так. Ах-ха. Некривосудний Ваймз. Ваш предок. Старий Кам’янолиций — дійсно, так його прозвали. Командор Міської варти в 1688-му. І царевбивця. Він, як знає кожен школяр, убив останнього короля Анк-Морпорка.
— Стратив!
Вампір знизав плечима.
— Хай там як, фамільний знак вашого роду був, як кажуть у нас в геральдиці, Excretus Est Ex Altitudine. Тобто Depositatum De Latrina[15]. Зруйнований. Заборонений. Зроблений непридатним до воскресіння[16]. Землі конфіскували, будинок знесли, відповідну сторінку вирвали з історії. Ах-ха. Знаєте, командоре, цікаво, що стільки, ах-ха, «нащадків „Старого Кам’янолицого“» (лапки стиснули прізвисько так само щільно, як камінні щипці в руках старенької пані стискають яку-небудь виявлену на підлозі гидоту) були офіцерами Варти. Здається, командоре, ви теж маєте прізвисько. Ах-ха. Ах-ха. Завжди замислююся, чи немає в цьому якогось спадкового прагнення стерти ганьбу. Ах-ха.
Ваймз скреготнув зубами.
— Ви хочете сказати, що я не можу мати герб?
— Це правда. Ах-ха.
— Бо мій предок убив... — Ваймз затнувся. — Ні, це навіть стратою не було, — сказав він. — Страчують людську істоту. А тварин забивають.
— Це був король, — м’яко сказав Дракон.
— О, так. І, як виявилося, в його підземеллях були спеціальні машини для...
— Командоре, — сказав вампір, підіймаючи руки. — У мене таке відчуття, що ви мене не розумієте. Чим би ще він не був, він також був королем. Бачте, корона — це не те, що шолом Варти, ах-ха. Вона лишається на голові, навіть коли її знято.
— Кам’янолиций зняв її як слід!
— Але король навіть не постав перед судом.
— Не вдалося знайти суддю, який погодився б, — сказав Ваймз.
— Крім вас... тобто вашого предка...
— І? Хтось та мусив це зробити. Деякі чудовиська не повинні ходити по землі.
Вампір знайшов сторінку, яку шукав, і розвернув книгу до Ваймза.
— Ось його ескутон[17].
Ваймз поглянув на знайомий знак — сова-морпорк на анку. Знак увінчував щита, розділеного на чотири рівні частини, у кожній з яких містився якийсь символ.
— Що це за корона з кинджалом у ній?
— О, традиційний символ, ах-ха. Вказує на його роль у захисті корони.
— Справді? А жмуток пруття із сокирою всередині?
— Це фасції. Символізують, що він є... був стражем закону. А сокира тут є цікавим провісником майбутнього, чи не так? Але, боюся, сокири не здатні нічому зарадити.
Ваймз роздивлявся третю чверть щита. Вона містила малюнок чогось подібного до мармурового погруддя.
— Символізує його прізвисько, «Старий Кам’янолиций», — послужливо підказав вампір. — Він просив, щоб у гербі на це був який-небудь натяк. Іноді геральдика — це всього лише мистецтво каламбуру.
— А цей останній? Виноградне гроно? Він що, полюбляв перехилити чарку? — кисло спитав Ваймз.
15
Щоб не перекладати дослівно латинські вульгаризми, обмежмося поясненням, що герб Ваймзів з висот потрапив до каналізації. —
17
У строгому значенні — щит, на якому розміщено герб, проте використовується і в значенні просто герба; вживання саме цього слова підкреслює тут професію і стаж мовця. —