Андрій (здійма руки до неба). Боже милий! Один ти бачиш моє серце, переповнене кривавих сліз! Усе я тут покидаю: серце, душу, думки, надії і талан!.. Тепер я бідніш від старця! Зглянься ж надо мною, сиротою бідолашним! (Тулить Олену до серця і довго цілує).
Олена (пада навколінки). Боже милосердний! Благаю тебе, єдиного, з'єдиняючи в благаннях всі мої сльози, всі мої думки, осиротілеє серце, в сльозах потоплену душу… Приспи, боже, моє серце, доки мій Андрій, моє кохання, прилине до мене голубоньком сизокрилим!.. Боже, пораднику єдиний, уста мої не зможуть вимовити перед тобою мого горенька, слізоньками умитого!..
Андрій (підійми її й горне до серця). Богу, богу єдиному покидаю тебе, моя вірная єдиная дружинонько!
Завіса падає
ДІЯ ДРУГА
Через рік і вісім день.
У Стехи. Стіл, покритий старенькою скатертиною, дві лави, піл, скриня і деяке збіжжя.
Стеха, Олена і Зборщик.
Стеха (біля столу засмучена). І це ж ви по-божому робите, по-людськи?
Зборщик. Ти ж знаєш, стара, що ми, мовляв, хоч і началники, а, нарешті, теж люди підневольні: ми повинні сповняти те, що вище началство звелить; ну, а не зроби так, як наказано, зараз тебе і змінять. Та нехай би вже змінили, як я, то ще й подякував би за це, а он то погано, що ще й в холодну посадять.
Стеха. Беріть одежу, небагато її й зосталось, грабуйте хату, грабуйте усе!.. Як не зволікайся, як не думай, а не одіпхнеш від себе злиднів: чи сьогодні, чи завтра йти попідвіконню з торбами, хіба не однаково?!
Зборщик. А що ж, про зятя й досі нема чутки?
Стеха. Нема!.. Вже сьогодні дев'ятий день, як рік минув, а його нема та й нема!.. Вже й кидались ми по ворожках; а Оленка то вже вигула і виплакала так, що й сліз у очах не стало!..
Олена. Не всі, не всі ще сльози виплакала! Вони є, та запеклись біля серця!..
Зборщик. Дивно, дивно!.. (Помовчав). Так-таки навсправжки кажеш, стара, що грошей не маєш?
Стеха (з жалем). Ні, шуткую я!
Зборщик. Я через те, бач, що є й промеж нашого брата: що інший, хоч ти його печи або ріж,- не дає!..
Стеха. З чого ж би воно взялось? Неначе не знаєте, що весною корівка одійшла, думка була, що ось-ось буде з телям, аж прийшлось у прірву її відволокти. Тепера хлібця ані стеблинки не вродило!.. Діток, щоб з голоду не попухли, мусила по людях порозтикати: за шматок хліба та хоч за драну одежу.
Зборщик (зітхає). Усі ми бідкаємося!.. Ну що ж, мабуть, прийдеться описувати та цінувати?
Стеха. Кажу ж: цінуйте, продавайте, що хочте робіть! Скілько вас вже я не благала, скілько не молила…
Зборщик. А, та й чудна ж ти людина! Розумієш - началство! Кажу тобі, що не моя сила, не можу… Як там кажуть: "Не поможе, милий боже, і воскова свічка!" Коли началство звелить, наказано - і сповняй, хоч здурій або сказись, а сповняй!.. (Встав). Ну, прощавай, стара!.. Завтра опишемо та й поцінуємо!..- (Пі-шов).
Стеха. Дорізували б вже сьогодні, нащо відкладать?
Ті ж, без зборщика.
Олена. Мамо, що ж це з нами буде?
Стеха. Думай вже ти, доню, а мені вже лихо зовсім памороки забило! Як казали люди, то так, мабуть, і є: що покинув нас Андрій на віки вічні!..
Олена. Страшно, мамо, страшно!
Стеха. Одна тепер надія на Йосипа Степановича!
Олена. Ох, не кажіть мені про нього, не нагадуйте!
Стеха. Сперечайся, сперечайся, доки під тином не опинишся!
Олена. І це мати, мати рідна таку раду подає.
Стеха. Краще сором, ніж голодна смерть!..
Олена (сама з собою). Завтра виженуть з хати!.. Куди ж підемо, на вигін, попід тини?.. Де ж ти, Андрію, де ж ти, порадо моя?
Стеха. Байдуже йому за нас!
Олена (ламає руки). Пекельна ваша мова!.. Отруїть краще мене, ніж я маю зламати закон!..
Стеха. Тебе струїть, а самій куди подітись з трьома діточками малими? Чи всіх повбивати, а потім з кручі униз головою?!
Олена. Не знаю, нічого не знаю, нічого не урозумію!.. Спитала б я у серця, коли ж воно мовчить, давно його не чую, немов воно завмерло! Одна надія ще тілько живе!.. Мамо, не сумуйте, Андрій вже недалеко! Ось-ось незабаром він прийде!.. Сьогодні писар приїхав з города, може, лист привіз від Андрія!.. Побіжу я та спитаю!.. Серце моє завмершеє, що ти мені звішуєш: чи горе, чи радість? (Вибігла з хати).
Стеха (сама). Щодня у нього щось таке неподобне твориться!.. Бідна, бідна дитино моя!.. Зсушила тебе журба, зв'ялила недоленька!.. (Ламає руки). Чи ми в чім кого укривдили, чи прогнівили, що з явилася така напасть, котра примушує нас до наглої смерті?.. Чи вже ж і досі караюсь я за те, що послухала колись нерозумного дівочого серця і пішла на гріх; за те, що колись покохала нерівню і, забувши сором і тебе, боже милосердний, мало не занапастила свою душу? Карай, карай мене, мій нещасний талану! Мало, ще мало я покарана! (Ридаючи, пада на стіл).
Входить Бичок.
Бичок. Чого ти, стара, щодня голосиш?
Стеха. Хто чим багатий, з тим і цяцькається…
Бичок. Чув я, що хату твою хочуть цінувати?.. Шкода, шкода! Бач, дочка твоя не веліла мені і на поріг показуватись, а я таки прийшов: не можу я бачити людину у нужді, у горі і щоб не дати допомоги або ради розумної… А де ж дочка твоя?
Стеха. Побігла десь, як навісна. (Зітхнула). Я вже й думки не приберу, що з моєю Оленою подіялося? Спершу, було, і поплаче, і посумує, а потім і схаменеться, і повеселіша… Перш було: схопиться уночі, упаде перед образом навколішки і почне молитись, та й молиться якось не по-людськи, не молитвами, а по-своєму, щось таке говоре, що й не розбереш… Я озвусь до неї, то вона й замовкне! А оце вже місяців зо два, то, либонь, і про бога забула! А оці дев'ять день мов несамовита; і не пізнаю я її, неначе то не моя дитина!..
Бичок. Погано, погано! Вже коли про бога почала забувати, то це вже зовсім погано!
Стеха. Таки ж подумайте, за цілісінький рік ані вісточки від Андрія, як не забути про все?
Бичок. Можна, можна забути про все, тілько не про бога! От я раз поз раз пам'ятаю бога, через те й серце у мене таке приязне до людського клопоту… Хіба вже й присісти?
Стеха. Сідайте, добродію!
Бичок. Сяду, государине моя! Ох, гріхи, гріхи наші тяжкії: як вже не оберігаєшся, як не обминаєш його, а не обминеш, бо увесь мир на гріхах стоїть, як на сохах,- гріхами вкритий, гріхами вшитий! Поміркуємо, наприклад, об тім, що навкруги нас діється: п'янство, сварка, лайка, грабіж… Брат брата обдирає, син батька обкрадає!.. Кидають віру, ламають присягу, на бога навіть скаржаться!.. Ох-ох-ох!.. Куди скинеш оком, так на тебе гріхи і посиплються, як град, як горох!.. Бо усі ми винні: кожний за себе і за других… Сказано ж: "І во грєсі роди мя мати моя!.."