Пригадуєте, що, увійшовши в будинок, я оглянув крізь лупу підвіконня та раму вікна вітальні й виявив, що хтось вилазив звідти. Я помітив також обрис сліду мокрого піску, тобто хтось залазив і назад. Після цього я вже був у змозі уявити собі все, що сталося. Один стояв під вікном, й другий подав йому діадему. Ваш син бачив це, кинувся переслідувати невідомого, затіяв із ним боротьбу. Кожен тягнув скарб до себе. Тоді й відламався шматок діадеми. Артур поспішив із діадемою додому, не помітивши, що в супротивника залишився уламок. Поки що все зрозуміло. Але виникало запитання: хто цей чоловік, котрий боровся з вашим сином, і хто подав йому діадему?
Мій старий принцип розслідування полягає в тому, щоб виключити всі явно неможливі припущення. Тоді те, що залишається, і є істиною, якою б неправдоподібною вона не видавалася.
Міркував я приблизно так: зрозуміло, діадему віддали не ви. Отже, залишалися лише ваша небога або камеристка. Але якщо до викрадення причетні слуги, то чому ваш син погодився взяти провину на себе? Для такого припущення бракує підстав. Ви казали, що Артур закоханий у свою двоюрідну сестру. І мені стала зрозуміла причина його мовчання: він не хотів видавати Мері. Тоді я згадав, що ви застали її біля вікна й що вона втратила свідомість, побачивши діадему в руках Артура. Мої припущення перетворилися на впевненість.
Але хто ж її спільник? Певна річ, це міг бути лише її коханий. Лише під його впливом вона могла так легко забути, чим зобов’язана вам. Я знав, що ви не любите бувати в товаристві, а коло ваших знайомих обмежене. Але в їхньому числі є сер Джордж Бернвелл. Я й раніше чув про нього, як про особу вкрай легковажну щодо жінок. Либонь, це він стояв під вікном і лише в нього могли знайтися зниклі берили. Артур впізнав його, однак сер Джордж вважав, що він у безпеці, бо був упевнений, що ваш син і слова не скаже, щоб не скомпрометувати свою власну сім’ю.
Ну, а тепер елементарна логіка підкаже вам, що я зробив. Переодягнувшись волоцюгою, я подався до сера Джорджа. Мені вдалося заприятелювати з його лакеєм, котрий повідомив, що його господар напередодні десь розбив голову до крові. За шість шилінгів мені вдалося роздобути в нього старі черевики сера Джорджа, з якими я вирушив у Стритем і переконався, що черевики точно відповідають слідам на снігу.
— Учора ввечері я бачив якогось волоцюгу на стежці, — згадав містер Голдер.
— Саме так, це був я. Я збагнув, що сер Джордж у моїх руках. Довелося проявити всю тактовність, аби успішно завершити справу й уникнути розголосу. Цей хитрий негідник розумів, наскільки зв’язані в нас руки.
Повернувшись додому, я переодягнувся й навідав сера Джорджа. Спочатку він, звісно, все заперечував, але коли я розповів у подробицях, що сталося тієї ночі, він почав погрожувати мені й навіть схопив ціпок, що висів на стіні. Я знав, із ким маю справу, тому миттю притулив револьвер до його скроні. Аж тоді він схаменувся. Я оголосив йому, що ми згодні викупити камінці по тисячі фунтів за кожен. Тоді він уперше виявив ознаки смутку.
— Чорт забирай! Я вже віддав всі три камені за шістсот фунтів! — вигукнув він.
Пообіцявши серу Джорджу, що проти нього не порушать судове розслідування, я дізнався адресу скупника, поїхав туди й після довгого торгу викупив у нього камінці по тисячі фунтів кожен. Потім я вирушив до вашого сина, пояснив йому, що все гаразд, і до другої години ночі дістався додому після важкого робочого дня.
— Завдяки вам в Англії не вибухнув величезний скандал, — заявив банкір, підіймаючись із крісла. — Сер, мені бракує слів, аби висловити свою вдячність. Але ви переконаєтеся, що я не забуду того, що ви зробили для мене. Ваше мистецтво перевершує будь-яку фантазію. А зараз я поспішу до мого любого хлопчика й проситиму в нього вибачення за те, що так із ним повівся. Що ж стосується бідолахи Мері, то її вчинок глибоко вразив мене. Боюся, що навіть ви з вашим багатим досвідом не зможете знайти її.
— Можна з упевненістю сказати, — заперечив Голмс, — що вона зараз там, де й сер Джордж Бернвелл. Не сумніваюся також і в тому, що, яким би не був вчинок вашої племінниці, її дуже скоро покарають.
Блакитний карбункул
На третій день Різдва я зайшов до свого приятеля Шерлока Голмса, щоб привітати його зі святом. Він лежав на канапі в червоному халаті. Праворуч від нього розмістилися кілька люльок, набитих тютюном, а ліворуч — купа зім’ятих ранкових газет, які він, мабуть, тільки-но переглядав. Поруч із диваном стояло крісло, на його спинці висів дуже засмальцьований, жалюгідний повстяний капелюх, продірявлений у кількох місцях. Голмс, мабуть, дуже уважно вивчав цей головний убір, оскільки на сидінні крісла лежали пінцет і лупа.