— Тим самим, про який казав мій син, — від буфета в комірчині.
— Де ж ключ?
— Он він, на туалетному столику.
Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.
— Замок добре змащений, — сказав він. — Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо...
Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого дивовижного каміння я ще ніколи не бачив. Один зубець діадеми був відламаний.
— Ось цей зубець тотожний відламаному, — зауважив Голмс. — Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.
— Боже мене борони! — вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.
— Ну, тоді я спробую. — Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. — Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?
— Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого не розумію.
— Хтозна, може, все й з’ясується. А що ви думаєте, міс Голдер?
— Зізнаюся, я поділяю здивування мого дядька.
— Скажіть, містере Голдер, чи були в ту мить на ногах вашого сина черевики або капці?
— Ні, він був босий, на ньому були лише штани та сорочка.
— Дякую. Ну що ж, нам просто щастить, і якщо ми не розкриємо таємницю, то тільки з власної провини. З вашого дозволу, містере Голдер, я ще раз обійду навколо будинку.
Голмс вийшов сам: зайві сліди, за його словами, лише ускладнюють роботу.
Він був відсутній близько години, а коли повернувся, ноги мав запорошені снігом, а обличчя непроникне, як і зазвичай.
— Мені здається, я оглянув усе, що потрібно, — заявив він, — і можу вирушати додому.
— Ну, а як же камінці, містере Голмс, де вони? — вигукнув банкір.
— Цього я ще не можу сказати.
Банкір у розпачі заламав руки.
— Невже вони безнадійно зникли? — застогнав він. — А як же Артур? Дайте мені хоч найменшу надію!
— Моя думка про вашого сина не змінилася.
— Заради всього святого, що ж тут сталося?
— Якщо прибудете до мене завтра вранці між дев’ятою та десятою на Бейкер-стрит, то гадаю, я зможу дати докладніші пояснення. Сподіваюся, ви не обмежуватимете мене за умови, звісно, що камінці повернуть, і не будете скупими?
— Я віддав би все своє майно!
— Чудово. Я поміркую над цією історією. До побачення. Можливо, ще зазирну сьогодні сюди.
Не залишилося сумнівів, що Голмс уже щось надумав, але я навіть приблизно не міг уявити собі, які висновки він зробив. Дорогою до Лондона я кілька разів намагався поговорити на цю тему, але Голмс щоразу уникав відповіді. Нарешті, зневірившись, я припинив свої спроби. Не було ще й третьої, коли ми повернулися додому. Голмс поспішно пішов до своєї кімнати й з’явився знову за кілька хвилин. Він уже встиг переодягнутися. Пошарпаний плащ із піднятим коміром, недбало зав’язаний червоний шалик і стоптані черевики надавали йому вигляду типового волоцюги.
— Ну, що ж, гадаю, згодиться, — сказав він, поглянувши в дзеркало над каміном. — Хотілося б узяти з собою й вас, Ватсоне, але це неможливо. На правильній я стежці, чи ні, незабаром дізнаємося. Сподіваюся повернутися за кілька годин.
Він відчинив буфет, відрізав шматок яловичини, поклав його між двома куснями хлібу і, засунувши згорток у кишеню, зник.
Я тільки-но допив чай, як Голмс повернувся в чудовому гуморі, розмахуючи якимось старим черевиком. Він жбурнув його в куток і налив собі чаю.
— Я зайшов на хвильку, зараз піду далі.
— І куди?
— На інший кінець Вест-Енда. Повернуся, можливо, не скоро. Не чекайте мене, якщо спізнюся.
— Як успіхи?
— Нічогенько, поскаржитися не можу. Я був у Стритемі, але в будинок не заходив. Цікава справа, не хотілося б втратити її. Однак годі базікати, треба скинути це лахміття й знову стати пристойним чоловіком.
За поведінкою мого приятеля я визначив, що він задоволений результатами. Очі в нього виблискували, на блідих щоках навіть з’явився слабенький рум’янець. Детектив піднявся до себе в кімнату й за кілька хвилин я почув, як хряснули вхідні двері. Голмс знову подався на «лови».
Я чекав до опівночі, але він усе не повертався, тож я подався спати. Шерлок мав звичай зникати на довгий час, коли натрапляв на слід, тому мене нітрохи не здивувало його запізнення. Не знаю, о котрій годині він повернувся, однак коли наступного ранку я вийшов до сніданку, Голмс сидів за столом із горнятком кави в одній руці та газетою у другій. Як завжди, він був бадьорий і підтягнутий.