Місяць часу, коли очікувався приїзд того Романа Яковича Кажановського, розтягнувся, здавалося, безкінечно. Маман нервувала, перебувалася в кепському настрої, нею часто опановував страх, що за цей час пан Кажановський міг потрапити до лабет котроїсь мисливиці за грошима й просто не доїхати до Миргорода, де на нього чекали з таким нетерпінням. Та нічого такого не трапилося, пан Кажановський приїхав-таки до міста, й маман, продавши останню свою коштовну прикрасу, змогла-таки потрапити на прийом, який влаштували на честь високого гостя Розенки. Й маман таки не помилилася, чого потайки чекала сама Ліза, — Роман Кажановський зацікавився нею з першого ж погляду і почав, на безкінечну радість маман, усиленно залицятися, навіть затримавшись заради неї в місті. Щоправда, пропонови руки та серця він ще не зробив, чим геть понервував маман, та все одно та була певною, що за цим діло не забариться.
Ось і сьогодні, слухаючи, як маман картає дебелу, рудокосу Раську, як вона бувало кликала Парасю, Ліза знала, що маман нервує й через гроші, котрих зосталося геть мало, й через Кажановського, котрий мав прийти за годину на чай. Але маман чекає на його візит з одною лиш надією — почути від нього вияв свого бажання побратися з Лізою. Та маман навіть не постидалася запросити його до цих жахливих кімнат, у яких вони мешкали, й за першого його візиту з виглядом святої мучениці плакалася на ці вимушені злигодні й за звичкою кляла покійного мужа-барона, котрий довів її до такого життя, але Кажановського це не відтрутило, зовсім ні. Схоже, маман таки не дарма плескалася язиком і заможному тому пану Кажановському було геть байдуже, що Ліза не має й копійки за душею.
Роман Кажановський…
Відвернувшись від маман до вікна, за погано вимитим склом котрого виднівся крихітний садочок з двома старими, напіввсохлими яблунями та трійкою вишень, Ліза замислилася, й думки її не зовсім веселі стосувалися саме пана Кажановського. Вона відчувала до нього якісь незрозумілі почуття, та в однім могла бути певною — вона його не кохала. Ні, пан Роман не був потворою чи ще що, ні, він мав гарне лице, був вродливим — русявий, сіроокий та високий зростом, з округлим лицем та повновидними вустами, він приваблював жіночі погляди, був приємним у спілкуванні, й навіть маман подобався надзвичайно. Не вгавала вона повторювати, що Лізі геть поталанило, що трапився їм на шляху такий красень, та ще й заможності немалої. Для Лізи він не був огидним, ні… просто не вабило її до нього, байдужою полишалася вона, коли бачила його, коли погляд його сірих очей зупинявся на ній і в них спалахувало якесь світло. Не завмирало серце її солодко при його появі, не починало воно збиватися схвильовано, коли вуста пана Романа торкалися її ручки, а красива голова з трішки хвилястим русявим волоссям схилялася до неї. Незважаючи на його поводження, на погляди його чаруючі та палкі, Ліза не мала в собі захоплення цим чоловіком, не відчувала до нього геть нічого, окрім слабкої симпатії, але мовчала про свої почуття, мовчала про то, що не хоче прожити з цією людиною своє життя.
Але ж маман… Натхненна його зацікавленням Лізою та чутками про приголомшливі статки, вона з силою бійцівського собаки вп’ялася в того пана Романа, й ніщо — ні обережні благання самої Лізи, ні сльози її, котрі вона дозволяла собі, з якоюсь відчайною сміливістю благаючи маман не псувати її життя, — ніщо не було спроможним відвадити її від цього впертого наміру зробити зі старшої доньки мадам Кажановську. Вона вже скільки омріяла той жаданий дань, коли вони нарешті зможуть покинути цю бідняцьку хатину, перейдуть до Лубен, де Кажановські мали декілька будинків, не рахуючи величного маєтку на березі річки Сули, й забудуть про цей жахливий час, коли потрібно рахувати чи не кожен шматень хліба й думати про посилки Василю… й заживуть, як спокійно та щасливо вони заживуть… Ліза бачила радість на чарівному, юному личку Мері, сльози надії в очах старої бабусі й змовчувала. А так хотілося крикнути й запитатися — хто думає про неї, як буде жити вона, примушена до шлюбу з людиною, котра була для неї геть байдужою, що не заживе вона спокійно та щасливо… Але сказати рішуче та остаточне своє «ні» в неї не вистачало сміливості.