— Елізо, — Кажановський уперше назвав її так само, як кликала маман, та вона майже не звернула на то уваги, кинувши на нього пустий, туманливий погляд сумних зелених очей.
— Що?
— Вам зле?
Ліза поморщилася.
— Ні. З чого ви вирішили?
— У вас такий вигляд…
Ліза спробувала усміхнутися.
— Не звертайте уваги, то я просто замислилася.
Кажановський усміхнувся у відповідь.
— То ви згодні?
В зелених очах Лізи промайнула паніка.
— На що?
— Елізо, у мене таке відчуття, що, поки я говорив, ви мене геть не чули. А торкався я дуже важливих речей, до речі. Я говорив, незважаючи на вашу неувагу, про наше спільне майбутнє, про те, що ви маєте для мене велике значення, що я був би дуже щасливим, коли б ви погодилися стати моєю дружиною, пані Єлизаветою Кажановською.
Ліза слухала його й мовчала, розуміючи добре, що аби відмовити, про то не може бути й мови, бо маман тоді її геть зі світу зживе. А погоджуватися так не хотілося, якби ж то знав хто. Не хотілося й вірити у то, що Назар таки зрадив її й зраджує зараз навпроти разом із тією волоокою Томочкою. Й бачити його залицяння до іншої — то виявилося набагато болючішим, ніж вона могла подумати, й хотілося зараз не про женихання Кажановського думати, котрий вибрав для свого освідчення такий незручний час, а забитися в котрусь шпаринку непомітно й там дати зрештою волю своїм сльозам, наплакатися досхочу, притупити хоч якось отой біль, що когтив зараз скривджене серце на шмаття. Хоча з часу, коли пішов Назар, вона за ним жодної сльози не пролила, зі злуватою впертістю забороняючи собі ці сльози недоречні й нікому не потрібні. А ось зараз уперше закортіло розплакатися, а не можна ж…
Кажановський стиснув її долоню.
— Елізо…
— Я згодна, — тихо, ледь чутно прошепотіла вона задерев’янілими, непослушливими вустами, якось відсторонено думаючи про то, що як, певне, збоку вона мало схожа на щасливу наречену, та нехай Кажановський уже не ображається та думає про неї все, що йому завгодно.
— Елізо, — щасливо видихнув він, теплими вустами цілуючи її напружену, захололу руку, — люба моя, якби ви тільки знали, яким щасливим мене зробили цієї миті…
Він продовжував ще щось торохтіти, але Ліза знову мало дослухалася до його слів, бо погляд її знову тягнувся до Назара та реготухи Томочки. А коли поглянула, то здригнулася. Сині очі Назара дивилися прямо на неї. Сили небесні, як же давно вже вона не вловлювала на собі погляд цих гарних та пронизливих очей, як давно не відчувала на собі їхньої сили та влади над нею — такою слабкою перед ним. Колись ті очі дивилися на неї ніжно та лагідно, але зараз… зараз його погляд був колючим та непривітним, зовсім чужим. Не так дивився він колись на неї саму, не так дивиться й зараз на ту щасливу Томочку.
Образа, густо замішана на вражених жіночих гордощах, змусила її відвернутися від тих очей звабливих й усміхнутися Кажановському. Нехай бачить він тепер — зрадливий та невірний, — що не страждає вона більш за ним, що забула вже. Певне, вона вродилася в маман більшою мірою, ніж гадала, тому що налаштувала себе проти Назара настільки, що змогла вдати поряд Кажановського його щасливу наречену й примушувала себе всміхатися йому лагідно й щасливо, й дивилася на нього сяючими очима, а він посміхався поряд, мабуть, геть не второпавши, що все оце щастя від згоди стати його дружиною вона лиш зобразила, награла, мов акторка з театру. То було від Олени Назарівни, котра теж уміла зобразити перед сторонніми то, що не мало місця в її житті, й у цім вона була справжньою, виявляється, донькою своєї маман.
А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.
Й не помилилася.
Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй — цій смішливій Томочці — буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її — Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.