Оманливий зрадник.
На нього вона дивилася невидючими очима…
Раєвський підняв капелюха.
— Єлизавето Павлівно, радий вас бачити, — трішки хрипким, але гарним голосом промовив він, і Ліза на коротку мить прикрила очі, згадавши невчасно, як цей самий голос колись нашіптував їй палкі слова кохання.
Вона змогла, віднайшла у собі сили, хоч то й було неймовірно важко, відповісти йому спокійною й дещо холодною усмішкою, котра жодним чином не нагадувала того, що серце в неї калатається, мов навіжене, а очі обпікаються пекучими, непролитими слізьми.
— Я теж рада вас бачити, Назаре Петровичу, — відгукнулася, мов до старого знайомого, й неуважно всміхнулася до Томочки. — Томо!
— Привіт, Лізо, — досить мляво відповілася Томочка, й Ліза з якоюсь дитячою злорадливістю побачила в її чорних очах ревниві, помітно ревниві вогники. — Як поживаєш?
— Добре, дякую.
— Це ваш знайомий? — мов на втримавшись, запитався Назар, обдаровуючи Кажановського не надто привітним поглядом.
Ліза відважно поглянула йому прямо в очі.
— Ні, це мій наречений — Роман Якович Кажановський, він із Лубен. — Вона так і вп’ялася в нього поглядом, намагаючись відшукати в очах тих блакитно-синіх хоча б крихту ревнощів та жалю, та марно вона там щось шукала, його колючий погляд приховував від неї всі його почуття.
Назар простягнув руку.
— Я чув про вас, — промовив він, потискаючи долоню Кажановського, але не посміхаючись.
А ось Кажановський усміхнувся.
— Й це не дивно, бо ми, Кажановські, досить відомі люди, й не тільки в Полтавській губернії. — Він із ніжністю поглянув на Лізу й підняв свій капелюх. — Приємно було познайомитися.
Погляд Назара продовжував полишатися колючим.
— Взаємно.
Ще декілька митей, останній, швидкий погляд Лізи на високу постать Назара, на його вродливе лице та в ті пронизливі сині очі — й дві пари розійшлися. На серці Лізи зосталися якісь дивні почуття: з одного боку, біль та гіркота від його ніжного ставлення до Томочки, а з іншого — якесь незрозуміле вдоволення з того, що зустріла вона їх не кинутою, самотньою та нещасною, а усміхненою нареченою іншого — заможного та досить привабливого. Й побачила, що це не сподобалося Назару, ой як не сподобалося. І так хотілося вірити, що то ревнощі ним керували, що то ревнував він її до Кажановського й тому й злувався, й непривітним був із Романом Яковичем. Як бажало цього серце її вражене, котре страждало від ревнощів та зради!
— Парасю, дитино, візьми ще он ту скатертину.
Спокійний, вдоволений голос баронеси мандрував кімнатами, а Ліза з Мері переглядалися й тільки головами хитали. З того дня, як Кажановський запропонував Лізі руку та серце, маман було й не впізнати. Й Парася, яка так звикла до галасливої, завжди всім невдоволеної пані, котрій усе не так, як не зробиш роботу старанно, — вона зараз тільки очі вдивовано вирячувала й косувалася на баронесу, певне, побоюючись того, що пані ось-ось набридне вдавати з себе добродійку й знову почнеться лайка, й знову залунає кімнатами її верескливий, невдоволений голос.
Та маман поки що й не мислила лаятися. Зараз усі її думки та бажання були зосереджені на майбутньому зятеві та переїзді. А Ліза, кожного разу згадуючи той переїзд, не могла позбутися поки ще неясного, тьмяного відчуття страху — страху холодного й незрозумілого, котрий з’явився нещодавно. Але він був, потаємним привидом чаївся в самих глибинах її серця, виринаючи відразу, варто комусь було згадати про маєток Кажановських — «Гніздо Кажана». Сама ця назва мала у собі щось таке, що змушувало морозом проходжатися по шкірі Лізи й чаїло в собі гостру, невимовну небезпеку. А ось маман раділа, мов те мале дитя, а Мері й того більш, і Ліза не могла засуджувати їх за то. Кімнати вдови Громової не були тим місцем, де бажалося мешкати постійно й насолоджуватися життям, та що там казати — це було таке місце, де взагалі не бажалося жити й полишатися тут більш ніж на день чи два. Особливо жалкувала вона за Мері, котра ще так мало пожила, а вже була змушена терпіти злидні. Ліза бачила, як раділа вона переїзду до Лубен, і стримувала себе, не виказувала того незрозумілого страху, що почала відчувати перед переїздом до нареченого, не затьмарювала чисту, майже дитячу радість сестри своїми безпідставними страхами. Мері ж так чекала, коли вони нарешті з’їдуть із цих жахливих кімнат, і їй не бажалося псувати сестрі очікування нового життя.