Й вона справді знайшла.
Такою вона вже була жінкою, маман — ця донька дрібного поміщика з Лубенщини, котра спромоглася стати дружиною заможного барона Венгель-Розумовського. Ліза вже якось почала й забуватися про ту неприємну для неї розмову, не вірила в слова маман, бо знала, що в Миргороді омріяного маман нареченого для неї не відшукається, зростала з місцевими паничами й знала їх добре, та й вподоби вони в неї на викликали, а той, що вподобу викликав — Назар Раєвський, — він сам пішов від неї, не забажавши мати дружиною збіднілу дворянку й вранивши молоде її серце значно глибше, ніж вона сама очікувала. Серце її довго, довго болілося після того, як він розірвав заручини, й рана не бажала загоюватися, на інших чоловіків вона навіть дивитися не бажала, а та розмова з маман — вона забулася, викинулася з пам’яті та свідомості як геть непотрібна й небажана, але… днів за п’ять маман прийшла задоволена та збуджена, мов кішка, котру почастували мисочкою густих вершків. Поспішаючись й збиваючись, вона сповістила про то, що несподівано віднайшла для Лізи жениха.
— Елізо, люба моя, — затинаючись, шепотіла вона спочатку, поступово підвищуючи голос, без сил, здавалося, опустившись у фотель свій обшарпаний і важко віддихуючись. — Розочка Лебеденко, душенька її свята нехай буде Господом благословенна, така вже людина вона гарна, не відвернулася від нас, коли трапилося таке нещастя, не верне носа презирливо, як деякі з низькородних… Так ось вона повідала мені, що до пана Розенка вчора приїхав сам Роман Кажановський, з тих, лубенських Кажановських. — Нахиливши голову, вона запитливо поглянула на Лізу. — Ти ж знаєш, моя розумнице, хто такі Кажановські?
Ліза похитала головою.
— Ви колись розповідали, але я не запам’ятала.
Маман примружила блаженно очі.
— О, люба, Кажановські — то чи не найзаможніша родина нашого краю, але родина ця є дещо дивакуватою, якщо не сказати більш. Чого тільки не розповідають про тих Кажановських, особливо ж про їхнього далекого пращура Данила Кажана, ченця, котрий продався дияволу заради кохання купецької доньки, та щасливими разом вони наче й не були. Врешті ж потрапив той Данило у вогонь, але пам’ять про нього полишається й до цих пір. Я пам’ятаю, що ще моя нянька, коли я виявляла непослух, лякала мене, що прийде старий, обпалений чаклун Данило й украде мене, а я лиш сміялася, бо страху якось геть не мала. Я ще запам’ятала Прокопа Кажановського, правнука того Данила — дідок то був геть неприємний, нелюдимий, і плітки містечком блукали, що підчакловував він тихенько, й на Данила був надзвичайно зовні схожим. А ще переповідали, що буцімто Кажановські приречені до того, що через покоління буде в них народжуватися в роду хтось, хто успадкує повною мірою нечистий хист діда Данила, він утілиться в те дитя…
— Маман, стривайте, — зупинила її палку та завзяту промову Ліза, у котрої в голові вже кружлялося від усіх тих Кажановських з їхнім пращуром-чаклуном. — Ви що ж, хочете мене за чаклуна просватати?
Олена Назарівна майнула білою ручкою.
— То ж усе дурниці, люба, забобони темних баб. Не вірю я всьому тому й тобі не раджу. Для мене головним є те, що Кажановські ці багаті, дуже багаті. До того ж на Данила схожий Ярослав, син Кирила, а до Миргорода приїздить інший Кажановський — Роман Якович, син Якова.
— Але ж, маман, як ви можете бути впевненою у тім, що цей багатій, цей Роман Якович схоче мене сватати…
Маман роздратовано нахмурилася.
— Елізо, не будь дитиною. Ти бачила себе в дзеркало? Бачила? То, може, погано роздивилася? Ти ж, моя доню, справжня красуня, хоча й на мене не схожа, але й у Павла, нехай йому твердо лежиться, не вродилася з його гачкуватим носом та довгою пикою. В бабу-покійницю пішла, поляки, вони вродою славетні, й чарівності в тобі багато, а чоловіки дуже люблять таких жінок, як ти. До того ж ти донька барона та онука польсько-німецького графа, а для безрідних тих, хоч і надзвичайно заможних Кажановських зріднитися з таким родом, як наш, буде за велику честь, вони й не поглянуть на то, що ми вимушено обідніли, тільки-но почують, яка в тебе родовитість…
Ліза більш не сперечалася з маман, бо знала — то є справа марна та невдячна. Скільки не кричи та не провадь свого, маман усе одно вчинить так, як тільки вона вважає за потрібне. Такою вже була людиною. Досить приваблива лицем, з великими блакитно-сірими очима, котрі вспадкувала молодша сестра Лізи Мері, маман усе ще полишалася чарівною жінкою, й деяка заповновидність її статури геть не позбавляла її привабливості. Після смерті чоловіка вона значно схудла, але характеру свого не змінила й полишалася такою ж, якою була в заміжжі, — сильною, владною господинею над двома доньками та старенькою матір’ю, тобто людиною, накази котрої не обговорюються ані прислугою, якої в них не полишилося, якщо не вважати служницю Громової, простувату Парасю, котра боялася маман до нервового дрожу, ані дітьми та матір’ю. Батько ще змолоду затямив собі ту річ, і діти зростали з упевненістю та звичкою до того, що останнє слово має бути завжди за маман, котру їм навіть лагідним словом «мама» було заборонено кликати, а лиш тим, іноземним і трішки холоднуватим, таким, як і вона сама, — «маман». Й за Кажановського Ліза більш не сперечалася — вона мала двадцять п’ять років віку, повну відсутність грошей та посагу й авторитарну маман, котра зі світу її зживе, коли вона бовкне бодай слово об тім, що після Назара не бажає жодних женихів, а особливо якихось нащадків чаклунів.