Пацюк проворно випірнув, удихнув повітря і знову повернувся до них.
— А може, хочете зі мною пополювати? — запитав він. — Під водою страх цікаво полювати.
— Щиро дякуємо, але нам не до полювання, — відповіли засмучені гноми.
— Зачекайте хвилину, — попросив Лемтуріс. — У нас є талановитий учений. Може, він як-небудь напише ту заяву…
— Гаразд, — погодився Пацюк. — Та коли я зголоднію, я роблюся скаженим, мов звірюка…
Хоч він посміхався, гноми знали, що Пацюк не жартує.
Шюрпе не гаяв часу. Йому спало на думку покрити заяву воском. Але де його взяти? Скоро він пригадав, що перукар Вай-Вай має різні нектари, якими напахчує квіти. Було вирішено змішати чорнило з нектаром шипшини і подивитися, що з того вийде.
Тільки-но вони написали перші слова, як над їхніми головами задзизчали бджоли. На запах шипшини їх злетілося стільки, що на папері не лишилося і білої цяточки. Шукаючи меду, бджоли повзали і своїми ніжками, як і гадав Шюрпе, навощили всю заяву.
А документ звучав так.
Його превосходительству начальникові саги Лілей Однорукому ракові від Лемтуріса та його загону
ЗАЯВА
Просимо Вас видати нам для дуже шляхетної справи пучку рожевих кристаликів.
Наперед вдячні Вам гноми:
Шюрпе згорнув пергамент, перев'язав його зеленою травинкою і, сяючи від радості, спустився на дно.
Тепер лишилося тільки, щоб начальник черкнув у куточку: «Комірн. Пацюкові. Видати одну пучечку», — і внизу нашкрябав підпис.
Але рак не квапився. Він спокійно закінчив трощити рибку, яку, видно, спіймав на прогулянці, і, ворушачи щелепами, скоса позирнув на заяву.
— Гм… гаразд, — сказав він. — Добре придумано. Та як я накладу резолюцію? На такому ж папері чорнило не тримається.
Але Шюрпе все обдумав і передбачив:
— Не обов'язково чорнилом, — відповів він і подав ракові свій багнет. — На воску можна писати й оцією колючкою.
— Гарразззд, — знову протягнув рак, оглядаючи інструмент. — Прийдете, коли моя клешня відросте, — тоді й підпишу.
— Та коли ж це буде?! — не приховуючи досади, вигукнув Лемтуріс.
— Коли відросте… — повторив начальник. — Я не лівша, а моя права, як бачите, постраждала на війні.
— Я ж казав, що він з нас глузує! — докинув Аліс. — Треба добре пригостити Пацюка, і тоді — ось побачите — він дасть кристаликів без ніякої резолюції.
— А як же ми його пригостимо?
— А ось, дивись! — Аліс про всякий випадок поклав у рюкзак добре влежаного горішка. — Чудовий гостинець Пацюкові.
— Не гостинець, а хабар! — невдоволено поправив Шюрпе. Він був упевнений, що гномам так не годиться робити. — Даючи хабарі, ми тим самим доконуємо злочин перед справедливістю. Хіба можна таким негарним шляхом досягати шляхетної мети?
— Ех ти, грамотій!.. — зневажливо кинув йому Єгіс. — 3 великого розуму глузд втрачаєш. Хіба ти не бачиш, які тут порядочки? Не помажеш — не поїдеш.
Лемтуріс намагався знайти середину:
— У своєму лісі, — сказав він, — ми поводимось і будемо поводитися так, як каже Шюрпе. А тут, на жаль, у нас немає іншого виходу.
Він узяв горіха і пішов до Пацюка поговорити віч-на-віч. Гноми здалеку стежили за ним і бачили, як Пацюк розсміявся, — очевидно, довідався, що їхня заява нічого не допомогла, — потім захитав головою і нарешті, озираючись, почав щось шепотіти Лемтурісові. Ватажок щось сердито відповів йому, Пацюк невдоволено махнув хвостом і поплив од Лемтуріса.
— Що для нього той горішок, — сказав Лемтуріс гномам, повернувшись, — Пацюк полює на живу здобич. Знаєте, що він мені запропонував? Каже, обеззброй одного із своїх, а далі я вже сам упораюсь.
— Погань! — вилаявся Єгіс. — Добром тут ми нічого не вдіємо. Якщо ті черепашки ще не закрилися, підкрадімося до них і схопимо по кілька зерняток.
— Стривайте, стривайте… — знову не погодився учений. — Якщо ви збираєтесь красти, то крадьте без мене.
— Ну, а що ти пропонуєш розумніше? Що?
— Треба подумати, — каже Шюрпе.
— Він знову за своє! — розсердився Єгіс. — Видумав заяву, а що з того? Хіба не бачиш, що тут як не вкрадеш, не віднімеш, то й макового зернятка не матимеш. Віддав багнета — дивись, щоб хоч живим звідси вибрався!
Аліс і Лемтуріс мовчали, але було видно, що вони більше схилялися до думки Єгіса.
— Оці ще мені учені! — не вгамовувався Єгіс. — Ну, такі ж непрактичні! Такі мрійники… Прямо-таки не допомагають, а заважають.
— Як собі хочете. Можу й не заважати, — відповів ображено Шюрпе. — Як знаєте.