— Найгірше буде тоді, коли їм і битися набридне. Отак і люди інколи, як ті черепашки, — позачиняють усі двері, залізуть у яке-небудь тепле місцечко та й сидять. І нічого вже гарного й не бачать.
— Гаразд, — сказав ватажок. — Геть сумніви! Краще докладно обговорімо завтрашній похід. Чи всі подумали, що нам треба з собою взяти?
— Страшенно важка мова, — поскаржився Шюрпе. — Без жодної голосної! Усе С, Ж, З, ПІ та ще кілька приголосних.
— Я раджу взяти цибулі, — відгукнувся Єгіс. Він дуже пишався з цієї пропозиції.
— Гаразд, — погодився Лемтуріс. — Хто ще що пропонує?
— Я вважаю, що добре було б узяти їжака, — обізвався Аліс. — Якщо гадюка на нас нападе, то їжак захистить.
Усі зраділи.
Гноми їжака дуже любили і завжди шукали нагоди взяти його з собою в похід.
— А я думаю про дудочку, — сказав Міглюс. — ПІюрпе каже, що гадюки люблять музику.
— Але ж ми йдемо по сльози! — здивувався Єгіс. — Нам треба буде гадюку до сліз довести, а не розвеселяти.
— Від радості теж часто плачуть, — як і завпеди, заперечив йому Шюрпе.
— Мені здається, — докинув Аліс, — що звірята та пташки плачуть лише тоді, коли їх кривдять. Якось діти збили ластівчине гніздо з усіма ластовенятами… Бідна матуся сіла на лозовий тин та як завела плакати — од її сліз аж лоза зазеленіла.
— Ой-ой-ой! Лепутісе, що з тобою?
— Ластівки шкода… — відповів той, шморгаючи носом і витираючись капелюшком.
— Отож-то й воно, — зітхнув Лемтуріс. — Ми не маємо права кривдити навіть гадюки. А як ті сльози дістати — про це ще ніхто не розповів і не написав.
Один зітхнув, другий кашлянув, а третій безнадійно махнув рукою.
Але всі гуртом поклали собі рушити в похід завтра ж, як тільки спаде роса, щоб десь опівдні бути вже в гадюки.
В чагарнику Лепутіс показав корча, навколо якого росла малина. Це тут він, коли летів, помітив гадюку Строкатку. Лемтуріс звелів Алісові з їжаком залишитись у малині, а іншим порадив трошки відстати, щоб такий гурт часом не сполохав гадюки. А сам з Шюрпе, оглядаючись, рушив до корча.
Строкатка, химерно скрутившись, лежала в заглибинці на корчі і грілася на сонці.
— Пшш-пшш, с-с! — привітався до неї Шюрпе і вклонився.
Гадюка підвела голову, лизь-лизь роздвоєним язичком, пронизала їх злими оченятами і лише тоді відповіла на привітання.
Поки Шюрпе по-всякому сичав, — пояснював, хто вони і звідки прийшли, — це в нього виходило, а коли настав час просити сліз, учений розгубився. Геть зніяковівши, він почав цікавитися здоров'ям гадюки, розпитувати, чи багато в цьому році журавлини в чагарнику і, зрештою, почав таке городити, що Строкатка сама не витримала і запитала, чого ж вони од неї хочуть?
— Моїх сліз?! — здивувалась і розгнівалася гадюка. — То ось для чого вони принесли з собою відро! Нахаби!.. Я вам не крокодил, щоб сльози проливати… відрами.
— Дорога погана: вересові хащі, драговина, — мнучи в руках капелюшок, виправдувався Шюрпе. — А це ж така коштовна річ… Боялися розхлюпати.
— Ні-ні-ні! — набурмосилася гадюка. — Я ніколи ще не плакала і, знайте, й не збираюся плакати.
— Але, шановна, — втрутився Лемтуріс, — хто не плаче, той і не сміється.
— А хіба я кажу, що я сміюся? Так, я ніколи і не плачу, і не сміюся.
— Невеселе у вас життя… — зітхнув Шюрпе.
— А я й не кажу, що веселе, — знову відрубала гадюка.
— Ось у нас є цибуля… — підбадьорений Лемтурісом, почав Шюрпе. — Якщо ви дозволите, ми піднесемо її ближче. Від цибулі багато хто, коли не плаче, то хоч сльози ллє.
— Ну підносьте, підносьте. Побачимо, що воно за сльози…
Єгіс швиденько обчистив цибулину, перерізав її навхрест і, зморщившись, простягнув до корча. Поки він усе це робив, його очі так налилися сльозами, що він мало не наступив гадюці на кінець хвоста.
Строкатка понюхала цибулину, лизнула і навіть аніскілечки не скривилася.
— Бачите… — просичала вона. — Чи ж я вам не казала? Краще приведіть мені того, хто, брехав, ніби гадюки плачуть, і матимете сльози. Доводити інших до сліз ми уміємо…
— Знаємо. Ми чули, що ви боляче жалите. Багато хто вас, як вогню, боїться. Але ж і у вас, безумовно, є вороги, які…
— А хіба я кажу, що нема?
— А якщо вони зроблять вам боляче або скривдять ваших близьких, невже у вас не болить серце? — допитувалися гноми.
— А хіба я кажу, що не болить?
— Але ж коли поплачеш, то ніби легшає. Як же це ви без сліз?..
— А може, я не хочу, щоб мені полегшало? Ви проливаєте сльози, а ми збираємо отруту. Із болю, із злості, із прикрощів — з усього потрошку. А вже коли жалимо, то жалимо!