— Так, — погодився Шюрпе. — Але в теплих краях, наприклад, живуть гримучі змії. Ще отруйніші за вас. Я не можу сказати, чи вони плачуть, а от повеселитися, потанцювати — дуже люблять. Факір так нудно грає на дудочці, а вони як розійдуться танцювати, то навіть на кінчик хвоста стають.
— Ну то й що? — анітрошечки не здивувалася Строкатка. — Танцюють під усяке гримкотіння та галас, тому й називаються гримучими…
Шюрпе знав, що вони самі вміють гриміти, тому й називаються так, але вирішив бути стриманим і не сперечатися через якусь дрібницю. Він краще ось про що запитає:
— А якщо ви послухаєте серйознішу музику, то, може, захочете потанцювати? У нас є один музикант…
— А хіба я кажу, що не буду танцювати? Заграйте — побачимо.
Міглюс узяв дудочку і заграв веселий танок. А щоб він звучав веселіше, інші підспівували:
Заєць, лис і лань дворога — Всі танцюють звірі, Навіть чапля довгонога І та танцювала.
Строкатка потягнулась, повигиналась і промовила:
— Тут не танцювати, а, як дурній, дригатись треба. Фе! Навіть недобре після ситого обіду. З'їла слимака, проковтнула мишу, та ще підвернулася пташка-роззява…
— Гидота! — прошепотів Міглюс.
— Нацькуймо на неї їжака, той швидко доведе її до сліз, — порадив Єгіс. — Таку справді нічого жаліти.
Але Лемтуріс угамував їх і звелів Шюрпе запитати, може, гадюці більше до вподоби сумна, лірична музика.
Строкатка відповіла:
— Не знаю, спробуйте.
Міглюс уже давно склав таку зворушливу пісеньку, що коли б її камінь прослухав, і той заплакав би. Щоб пісенька краще звучала, Лемтуріс покликав і Аліса.
Міглюс вишикував усіх, махнув рукою — «три, чотири», — і гноми заспівали:
Заспіваєм про наругу Пісню журну, пісню-тугу, — Як ялинці в хустці білій Підрубали ноги, бідній, Як зайчиську в полі вітер Сумно-сумно сльози витер.
Та гадюку не схвилював ані зайчик, ані бідна ялинка. Якби Строкатка вміла сміятись, то вона, чого доброго, ще й засміялася б. Співаки, звичайно, це відчули, і один по одному перестали співати.
Поки вони співали, їжак, якого вже ніхто не доглядав, почав обнюхувати малинник і набрів під пеньком на гадюче кубло. Гноми були б і не помітили цього, але Строкатка раптом скрутилась, а потім, неначе пружина, кинулася рятувати дітей.
У подібних сутичках, звичайно, перемагав їжак. Гадючої отрути він не боявся, а коли гадюка жалила його в носа, їжак тільки невдоволено здригався, хапав її зубами і бив об свої колючки.
Проте видно було, що Строкатка боролася б доти, доки поховалися б її гадюченята.
— Алісе! — крикнув Лемтуріс. — Угамуй свого їжака!
— А для чого? — здивувався Аліс— Тобі шкода гадючого кубла? Все одно вона по-доброму не заплаче.
— Хіба вона пожаліла пташеня? — додав Єгіс— Хай або заплаче, або…
— Сказав — угамуйте їжака! — суворо повторив ватажок.
Аліс, звичайно, невдоволений, підбіг до їжака і вхопив його за вуздечку.
Гадюка повернулася на пеньок роздратована й сердито глипала на гномів. Знову скрутилася в клубок, засунула під себе голову і завмерла, мов нежива. Шюрпе намагався заговорити до неї, але Строкатка навіть не ворухнулася.
— Сердиться… — зрозуміли гноми і почали дорікати Лемтурісові за неприпустиму м'якосердість.
— Слухайте! — обізвався Лемтуріс— Чого ви од неї хочете?
— Сліз, більше нічого, — відповів Єгіс.
— Коли б вона так легко плакала, то ми вже не стояли б з сухими ногами. Усі її так ненавидять, так зневажають і переслідують, що вона могла б ціле озеро наплакати і втопитись у ньому.
— А чого ж вона всіх жалить? За що її таку любити?
— Вона себе захищає, як і кожен з нас. Якби не жалила, то й не жила б.
— А чому вуж не жалить? — зауважив Аліс.
— Він такий схожий на гадюку, що йому й жалити не потрібно. Коли б не було Строкатки, то й у вужа, чого доброго, виросли б роги чи кігті.
— Але ж троянда, наприклад, — утрутився Вай-Вай, — і колеться, і який запах має! Яку красу! А це, ось гляньте: яка гидота! Вай-вай-вай-вай!..
— Якщо вже ви хочете знати про троянду, то я вам ось що розповім, — почав Шюрпе. — Був час, коли троянда не кололась і не мала жодної колючки. Але всі так почали її ламати і рвати, що вона, — хочеш не хочеш, — мусила перетворити деякі гілочки на колючки. Бачите, що діється! — підняв угору палець учений. — Одних ламаємо, бо вони гарні, а інших не терпимо, бо вони бридкі. І ті, і ті мусять захищатися, як тільки можуть! А хіба ж та сама гадюка нападає ні з того ні з сього, як собака? Ні, не нападає. Але наступіть на неї — тоді будете знати… Не з добра ж вона вибирає різні корчі, що поросли мохом, та болота. «Ви, красуні, міцні, живіть, де вам зручно, а мені й у драговині добре буде. Тільки прошу вас, не чіпайте мене».