Коли б гноми не так уважно слухали Шюрпе, вони побачили б, що тіло Строкатки ледь-ледь здригається.
Та друзі сперечалися далі.
— Найголовніше, — сказав Міглюс, — те, що з неї нема ніякої користі. Ось візьмімо, наприклад, бджілку, — теж має жало, але її всі люблять і поважають. За мед, за віск… Троянди — за чудові квіти. А гадюку, дорогі мої соколи, за що?
«Соколи» мовчали, а Лемтуріс думав: «Любити і поважати, може, її й немає за що, але жити і вона має право».
— Ідіть геть, ви, невігласи! — раптом підвела голову Строкатка і, всім на диво, заговорила найчистішою мовою гномів! А ще більше здивувалися гноми, коли з її малесеньких оченят закапали величезні сльози… — Із моєї отрути, — схлипувала гадюка, — роблять дорогі, надзвичайно корисні ліки! Чого стоїте? — сердито засичала вона. — Чи ж не бачите?.. Давайте свій посуд.
Шюрпе шанобливо зняв капелюшок, поставив біля Строкатки відерце й звелів усім одійти подалі. Гноми опустили голови і, ніби засоромившись, тихо рушили за малину.
Раптом вони почули дивний звук, що долинав з повітря. Ушш-ушш-ушш, махаючи величезними крильми, низько над березнячком летів лелека. Поки гноми, не відчуваючи небезпеки, позадирали голови і дивилися на граційно витягнуту шию та червоні ноги, лелека встиг помітити гадюку. Трохи опустившись униз, він ухопив її в дзьоба й поніс геть.
На пеньку гноми знайшли майже повне відерце сліз…
Помста
Расуте знала, де є осине гніздо. Воно було хитро заховане під дошками на горищі. Гніздо скидалося на велике яйце із сірого паперу, тупий кінець якого був приліплений до дошки, а в загостреному чорніла невеличка дірка.
Про те, як оси шили та ліпили той будиночок, можна було б розповісти цілу історію. Расуте з Гедрюсом тільки й помітили, що оси, повзаючи по тину та дерев'яних стінах, збирали тоненькі, як із рогожі, волоконця. А скільки треба було тих волоконець зліпити в осиному багатошаровому будиночку, — того діти й уявити собі не могли.
Тепер братик та сестричка думали-гадали, як би тих нещасних ос та нацькувати на Мікаса Розбійника. Врешті знайшли синій целофановий мішечок і з нетерпінням стали чекати, поки стемніє.
Оси з раннього ранку ловили мух і шукали солодощів — їли самі і готували кашку для своїх лялечок. Увечері, як тільки сонце сховалося за обрій, вони повернулися додому і, стомлені, невдовзі задрімали. Гедрюс та Расуте, закутавшись рушниками, наділи рукавиці і рушили до гнізда. Переконавшись, що оси вже поснули, вони накинули на гніздо мішечок і зав'язали його кісничком Расуте.
На тому місці, де було гніздо, лишилися тільки сірі клаптики на сучечку. Кільком осам усе ж пощастило втекти, і одна з них добряче вжалила Расуте в лоба. Але діти так раділи з могутньої зброї проти Мікаса, що Расуте більше сміялася, ніж плакала.
Настала неділя. Вранці дітей розбудив півень, волаючи на все горло:
— Приїхали гості! Приїхали гості!
— Гав! Гав! Гав! — не вмовкав Кудлик, не так нападаючи, як бажаючи показати себе гостям.
Із легкової машини, яка привозила колись дідуся, викотилася товста пампушечка — тітонька Алдуте і двоє її вихованців: Кріштупас та Йонас. Не встигла вона ступити на зелену травичку в подвір'ї, як довкола неї, мов гриби, почали виростати малі й великі кошики з міськими пирогами, тістечками та іншими ласощами. Ними тітонька Алдуте почастувала тата, маму, заспану Расуте й Гедрюса. Всіх розцілувала, до кожного заговорила, а коли підковзнулася на дорозі, то так дзвінко засміялася, що з неба прямо на очах зникли всі сірі хмари й хмаринки. Стало ясно, весело, ще й запахло ваніліном.
Як же тут думати про помсту в такий щасливий день! Кріштупас одразу заходився ладнати вудку, а Йонас вибирав місце, де б краще поставити намет. Гості збиралися погостювати цілий тиждень, або, як сказала тітонька, «доки не виженете».
Але день видався довгим, риба не клювала, намет вони поставили швидко, і діти, досхочу поласувавши пирогами, занудьгували. Саме тоді Расуте, у якої ще болів ужалений лоб, згадала про ос, Мікаса і свою тверду обіцянку помститися за Кудликову лапу.
Одне поперед одного почали вони розповідати гостям історію конфлікту. Кріштупас з Йонасом уважно оглянули піджака, якого так і не вдалося вичистити, помацали у Гедрюса чашечку, яка ще й досі боліла (коли б не Мікас, то Гедрюс в окулярах не спіткнувся б і не впав), переконалися, що бідний Кудлик справді-таки шкутильгає. Тільки Йонасові здавалося, що підбито праву лапу, а Кріштупас запевняв, що ліву. Хлопці, сперечаючись, були б до бійки дійшли, якби в цю мить Расуте мудро не зауважила: