— А що мені придумати? — спитав одного разу Мікас.
— Майкл! — відповів Джім. — Майкл Розбійник. Ол райт! — і весело поплескав Мікаса по плечу. Розбійник усміхнувся і задоволено почухав веснянкуватого носа.
Не дочекавшись Расуте, всі троє почали розглядати, що ж у тому мішечку.
— Якщо він зав'язаний кісничком, то як же туди поналазило стільки ґедзів чи мух? — дивувався Майкл.
Вони відчували: тут щось не те, але й гадки не мали, що в мішечку повно ос.
Не встигли діти розв'язати мішечка, як розлючені оси напали на браву трійку і почали жалити у голову, обличчя й руки. Дженні, Джім і Розбійник покинули мішечок і з вереском, розмахуючи руками, кинулися щодуху до озера.
А Расуте вилізла з густої ліщини і, пританцьовуючи та плескаючи від радості в долоні, понад озером, кущами, мерщій подалася до своїх сповістити, що «бомба» вже вибухнула.
Хлопці оглядали місце, де раніше було осине гніздо. Кілька ос ще лазили там, шукаючи родичів, і ліпили щось до решток колишнього гнізда.
Расуте знайшла друзів і, захлинаючись від зловтіхи, почала розповідати, як «вороги» розв'язали мішечок, як тікали від ос, як верещали і качалися по траві.
Тим часом оси, нещадно пожаливши «ковбоїв», прилетіли назад на те місце, де було їхнє гніздо, і тут побачили ще одну ватагу шибеників…
…Знівечено гніздо, зруйновано родину, немає колиски, повішеної на ниточці… не варто й жити. Оси напали на ватагу і жалили їх ще лютіше, ніж тих у лісі.
Розлігся такий зойк, зчинився такий гармидер, що Кудлик, підібгавши хвоста, шмигнув у сінник, а півень скомандував курям і курчатам негайно ховатися. Із хати з ополоником у руці вибігла мама, а за нею викотилась через поріг тітонька Алдуте. Вона знову підковзнулася, але з переляку вже не сміялася.
Величезна хмара затулила сонце. Остання оса тричі обкрутилася навколо тітоньки і, розімліла від рідного солодкого запаху, сіла прямісінько на її біленьку хустину.
Як виявилося згодом, ніхто від осиних жал не загинув. Коли сльози й ридання вщухли, тітонька Алдуте запропонувала сфотографувати всіх з тими могозулями та пухлинами. Для цього гукнули на лісника, який саме їхав мимо на велосипеді. Він привіз апарат, вишикував чотирьох друзів у ряд, спереду посадив Кудлика. Увага! Фотографував кілька разів та все приказував:
— Зворухнув од сміху.
«Ковбоїв» рятували по-іншому. Мікасова мама добре розумілася на хворобах і завжди всім радила, де, коли і яку припарку класти чи примочку. Отож вона вклала «ковбоїв» під яблунею і примостила кожному на обличчя та пожалені руки примочки із сироватки.
— Тільки не киснути!.. — сказав Джім, дмухнувши на муху. — Краще думаймо, як розквитатися з тими селюками.
— Я думаю… — подав голос Майкл. — Але ж і противні мухи!
— Джіме, їдьмо додому, — вередувала сестричка.
— Як же ти таким опудалом на люди покажешся?! Думаймо, як помститися.
— У мене є гума, — поволі заговорив Розбійник. — Наробимо рогаток і підемо вночі до їхнього намету.
— О! Це вже ідея! — похвалив Джім. — Треба підпалити яку-небудь ганчірку і вкинути до намету. А тільки-но вони повискакують в самих сорочках, ми їх — чах! чах! чах!..
«Ковбої» ожили. Злий план помсти вилікував їх швидше, ніж сироватка.
Соловейко
Настала ніч — тепла, зоряна, напахчена квітучими травами. За горами, за лісами, в човнику з хмар уже сидів місяць і збирався пливти через небо назустріч вранішній зорі.
Дорогами косуль, заячими стежками кривуляла між кущами та деревами вервечка гномів.
Лемта, Лемта, Лемтуріс Свій загін веде у ліс, — Всі гриби і хробачки Підіймають шапочки…
Може, їх веселила краса ночі, може, тішили серця успіхи походу, а може, просто так було гарно на душі і хотілося співати:
Лівою-правою, лівою-правою! Швидко крокуємо з піснею славною. Папороть, шишки і навіть пеньок Наш не затримають впевнений крок!
За Лемтурісом, який розвідував і прокладав дорогу, йшли Аліс з Єгісом. Вони несли окуляри. Далі йшов Міглюс з дорогоцінними кристаликами в рюкзаку. Відерце із гадючими слізьми доручили нести Шюрпе. Вай-вай, неначе контрабаса, тербичив на спині коробочку сірників. Правда, в коробочці нічого не було — останні два сірники забрав Лепутіс, бо ж не годиться іти з порожніми руками, ніби він якийсь там білоручка!.. Спершу він ніс їх на плечі, немов гвинтівку, потім спирався як на лижні палиці, коли доводилося переплигувати через гіллячку чи купку моху.
Лепутіс ішов останнім, і ніхто його не попередив, що сірка на сірниках може осипатися чи розмокнути від роси. Так воно і сталося. В той час, як усі весело виспівували, він скрушно поглядав на вже безголові сірнички. Йому б зупинити товаришів і зізнатися: «Друзі, що робити? Сірнички змокли. Може, краще відкладемо похід на завтра?» Та Лепутіс не наважився на це. Шкода було псувати всім такий гарний настрій.