— Лепутісе, дай-но свого капелюшка, — наказав Лемтуріс.
Лепутіс подав.
— Я в нього покладу сім ягід ялівцю. Шість зелених, а одну спілу, чорну. Хто її витягне, той повинен буде пронести окуляри крізь полум'я ялівцю, як сказано в книзі Шюрпе. Лепутісе, тримай капелюшка, а ми будемо тягти. Як тільки подам команду розтулити кулаки, всі покажіть, хто яку ягоду витяг.
Першим витяг ягоду Шюрпе.
— Сміливіше, сміливіше, — підбадьорював він інших. — Згадайте, для кого ми все це робимо. Він тричі у вогонь кидався!
Міглюс, тягнучи жеребок, мугикав: «Тірльо, тірльо, тір-лір лільо, тір-лір-ля». Єгіс обережно всунув палець і взяв ту ягоду, яку намацав першою. Вай-Вай попросив, щоб Лепутіс ще раз потрусив капелюшка. Лемтуріс підкинув у багаття ялівцю і останнім витяг ягідку.
— Покажіть, — промовив він напівголосно.
Гноми, зібравшись докупи, розтулили свої кулачки. Шість вологих долонь, освітлених вогнищем, тремтіли, і на кожній з них красувалося по зеленій ягідці.
«А де ж чорна?» — майже водночас хотіли всі запитати, але пригадали, що між їхніми долонями не видно Лепутісової. А він, заґавившись, дивився на інших і забув узяти останню, залишену йому ягоду.
— Ось де чорна! — крикнув він, пошарудівши у капелюшку.
Гноми розгубилися. Жодному з них і на думку не спадало, що фатальна ягідка може дістатися саме найменшому і найулюбленішому з них. Адже він тих окулярів, чого доброго, й не підніме. Що діяти? Треба ще раз тягнути жереб.
Поки усі думали-гадали, Лепутіс натяг глибоко на вуха капелюшка, схопив окуляри і, спотикаючись, кинувся з ними у вогонь. Гноми й охнути не встигли, як полум'я підхопило Лепутіса і своєю пекучою долонею ніби підкинуло вгору.
Але то вже був не Лепутіс… Гноми бачили, як із полум'я випурхнула невеличка пташка і, сівши на самому вершечку дуба, дзвінко, аж захлинаючись, защебетала.
Вогонь, наче стомившись від того, що вчинив, почав тьмяніти й гаснути.
Гноми більше його й не роздмухували. Вони стояли, як заворожені, і слухали.
Обидві ватаги забіяк наближались одна до одної.
— Чуєте? Соловейко! — почув Гедрюс Мікасів голос.
— Покажіть де? Я його зіб'ю, — півголосно каркнув Джім.
— Не лякай, не кричи… —попросила Януте. — Я ще ніколи не чула соловейка.
Схвильований голос дівчинки був ніжний, приємний, «як заяча капустка»… — подумав Гедрюс і відчув, що кращої нагоди помиритися з Мікасом Розбійником годі сподіватися.
— Кидаймо до біса ці дрючки! — навмисне голосно сказав Гедрюс і попрямував до дуба, під яким щойно блимав вогник.
— Стій! Руки вгору! — скомандував Джім. Але Расуте йому відрубала:
— Одійди, одійди — не ти ватажок. Де Мікас Розбійник?
— Я тут… — промимрив Мікас. — Що ви тут робите так пізно?
— Ми слухаємо соловейка…
— Соловейка? З дрючками?..
— Гляньте, мої окуляри! — раптом крикнув Гедрюс. — Звідки вони тут узялися?
— Еге, справді, ті самі, — підійшовши ближче, ствердив Мікас. — Проти місяця виблискували скельця, а ми подумали, що то ви багаття розвели.
Окуляри були теплі і приємно лоскотали Гедрюсові обличчя. Глянувши на землю, він побачив шість маленьких чоловічків. Задравши голови, із заплаканими очима, вони нетерпляче очікували — зустрінуться їхні погляди з його поглядом чи не зустрінуться?
В ту драматичну хвилину навіть соловейко перестав співати.
— Що трапилось, Гедрюсе? — запитала Расуте. — Що ти там бачиш? Гедрюс притулив пальця до губів:
— Тсс! Дивіться! І ви дивіться! У лісі повно гномів!
Соловейко защебетав знову, — та так радісно й голосно, що навіть місяць у небі зупинив свій човник із хмар і, мов зачарований, слухав той щебіт до самого світанку.
Частина друга
Гей, ховайтесь!
Крива
Так Мікас і всі його домашні називали кривеньку індичку, яка водила в загорожі одинадцятеро клишавих, у жовтому пушку, каченяток. їхній світ, огороджений лозовим тином, був повен сили-силенної незвичайних речей, таємниць і небезпек.
Ось на коритце каченяток сіло двоє горобців. Один з них уже чималий, опецькуватий і дуже вередливий. Сам не клює, а тільки, роззявивши широко дзьоба, так настирливо цвірінькає, наче вмирає від голоду; він тріпоче крильцями і чекає, поки менший за нього, дуже жвавий горобчик, одщипне крихту каші й упхне йому, ледареві, прямо в горло. Ох, це ж матуся годує свого мазунчика…
Кривій тієї їжі не шкода, злість бере, що такий великий, а нездатний сам наїстися — чекає, поки мама аж у горло ввіпхне. Крива швидко й коротко насварилася на горобців, вони знялися з корита й сіли до курей.