Выбрать главу

Згодом вони навчилися читати, писати та співати пісень. Одні з них зостались у місті, інші помандрували на поля, в ліси і подружилися з усіма тваринами, звірятами та дітьми.

Дідусь розповідав, ніби ці гноми можуть із сонячних променів, пташиного щебету і запаху квітів виткати стрічки мрій, що їх потім показують дітям, неначе кіно. Отак який-небудь пастушок пасе собі гуси, чи мале хлоп'я лежить у ліжечку, хворіє, чи, як Расуте, стереже домівку — і ніхто з них не знає, чому це йому раптом спало па думку на лижах з веселки з'їхати… Вилізти високо-високо та й пірнути прямісінько в озеро. Можна й просто так сісти, без лиж…

— Звідки б я про все це знав, якби вони самі не розповіли, — мовив дідусь.

І як було йому не повірити! А коли Гедрюс запитав, чому тих гномів майже ніхто не бачить, дідусь пояснив:

— Павуки їм пряжу прядуть, і одежа в них майже такого кольору, як повітря. Може, й тому… Але слухняним дітям вони обов'язково показуються… Невже вам так і не доводилося їх бачити? Як же це так?

— Та якось я бачила… — почала Расуте й нараз почервоніла, мов райське яблучко. Не така вже вона й слухнянка. Ось і недавно дістала прочухана за те, що вирізала носа й очі в дідусевому капелюсі.

— А Лепутіса я справді бачила! Уві сні, — додала, щоб не подумали, ніби вона брехуха. — Такий розкуйовджений, і я його розчесала.

А Гедрюс, хоч і намалював цілий зошит гномів, щиро зізнався, що жодного разу їх не бачив. Але стрічки мрій він бачить інколи навіть у школі на уроках.

— Ще побачите, — обіцяв дідусь, — побачите. Я вам коли-небудь покажу…

Та якось, восени дідусь заснув і не прокинувся. Мама плакала, а Гедрюсу й Расуте все здавалося, наче хтось тихенько торкає струни контрабаса: «Дінь-дон, дінь-дон…»

Ховали дідуся сонячного вітряного дня під березами. На труну поволі спадали ніжні золотаві листочки.

Це, мабуть, примостившись між гіллям, засмучені гноми кидали йому прощальні листки.

Пожежа

Коли Расуте залишалася вдома сама, то хоч і не бачила, але відчувала, що десь поблизу є гном Лепутіс. Расуте розмовляла з ним, радилась, а інколи навіть гнівалася на нього. Хіба ж не він, отой Лепутіс, затягує вночі її черевички аж під ліжко, а стрічечку так заховає, що вона довго не може її знайти.

Того дня, розмовляючи з Лепутісом, Расуте поробила все, що їй загадала мама, коли йшла: нагодувала Кудлика і вкинула поросятам оберемок молочаю. А що ж іще? Лепутіс їй нагадав, що треба напоїти квочку, яка висиджувала курчаток у повітці. Квочка роззявила дзьобика й часто дихала — видно, дуже пити хотіла.

Мама, виходячи з дому, ще сказала:

— Як захочеш їсти, то обчистиш яєчко й з'їси.

Понесла Расуте квочці води напитися та й підсунула те яєчко під квочку: хай Рябенька ще одне курчатко висидить, а Расуте й так з голоду не помре, витерпить. І витерпіла б, коли б не Лепутіс, — це він порадив дівчинці спекти картоплі та ще й показав, де сірники сховані.

Щоб мама не побачила диму з комина й не розгнівалася, Расуте надумалася розвести вогонь не в плиті, а в шухляді старого комода. Пошматувала газету на підпал, зверху наклала трісок і чиркнула сірником. Поки вогонь розгориться, думає собі, вона обмиє кілька картоплинок і принесе дров з подвір'я.

Не встигла Расуте повернутися до хати з картоплею в пелені, як вогонь уже палахкотів не тільки в шухляді, — а охопив весь комод. Перелякавшись, Расуте кинулася по воду. Поки дотягла здоровенне відро, у світлиці було повнісінько диму, полум'я гоготіло й лизало на стінах шпалери. Расуте ще на порозі розлила воду і, плачучи, швиденько сховалася під ліжко.

— Ну, Лепутісе, і попаде ж тобі тепер! — пхикала вона. — Буде тобі…

— Ку-ку-рі-ку-у-у! — закричав півень, першим почувши, що хтось іде. Кури, які греблися під бузком, здогадалися — повертається Гедрюс.

«Чого це з нашої хати така пара йде?» — подумав Гедрюс, весело махаючи портфелем. Сьогодні у нього п'ятірка за диктант і четвірка з арифметики.

Коли Гедрюс підійшов ближче до хати, він почув запах диму і побачив, як рветься з ланцюга і виє Кудлик. «Пожежа!» — збагнув Гедрюс і, жбурнувши портфеля на землю, кинувся в хату.

— Расуте! — закричав він, нічого не бачачи в диму. — Расуте!

Хлопець відчинив одне вікно, друге — дим трохи порідшав, Гедрюс побачив у кутку контрабас, схопив його за гриф і витяг надвір.

— Рятуйте! — закричав він і закашлявся. — Рятуйте! — і знову вскочив до хати. Хлопець пригадав, що в шафі лежить уся найкраща одежа й татусеві документи. Але вогонь так пік і дим так душив, що Гедрюс ледве встиг зняти батьків костюм та схопити дві подушки з ліжка.