— О… Доброго ранку, кумонько! — защебетала, побачивши лисицю. — Чи давно на мене чекаєш?
— Щойно прийшла, — відповіла лисиця, озирнулася навколо і підповзла ближче. Вона була зарошена, смутна і, видно, голодна.
— Де це ти так заросилася? Де тебе носило?
— Ох… — голосно зітхнула лисиця. — Не питай.
Лягла під деревом, поклала голову на передні лапи й заплющила очі.
— Не прикидайся, не прикидайся, — кепкувала Крива. — Все одно не впіймаєш мене. Я ще тут посиджу.
— Добре тобі, — відізвалася лисиця, — добре тобі…
— А в тебе що за лихо?
— Домівку мою зруйнували, а дітей димом душили. Одне неживим знайшла, а інші — невідомо де… Запхнули в мішок і понесли.
— Що?! Хто ж це таке міг зробити?
— Та люди ж — хто ж іще, — жалісно завила-заридала лисиця. — Дітоньки мої, казала ж вам, викопайте ще одну нору. Бо я ж одна-одні-сінька, бідна вдова, так набігаюся за день, що й хвостом не поворухну… Куди мені тепер іти? Як вас із біди визволити?
— Ох, ті діти, діти… — підтакувала індичка. — Ти спитай, чого оце я тут ночую? Чи у мене домівки немає? Своїх неслухняних дітей рятувала, а сама ледве живою зосталася.
— Добре тобі, — знову почала лисиця. — Ти домашня птиця. Люди тебе годують, доглядають, а мене собаками цькують, живих моїх діток душать.
— Бо не треба людей кривдити, — відповіла трохи ображена індичка.
— А що я їм лихого зробила? — вигукнула лисиця. — Що я твоєму господареві вчинила?
— Якщо не ти, то, може, інша…
— А тепер зроблю! Якщо моїх дітей не відпустять, усіх курей передушу! І тебе разом з ними…
— Ну-ну-ну… — забелькотала Крива. — Я ж тобі нічого лихого не заподіяла.
— А що мої діти зробили?
— То чом же ти, підстерігши людину, не кусала її? її треба було кусати,а не мене.
— Людину… — прогарчала лисиця. — Мелеш, наче курка. Людина могутня… Але дуже жорстока.
— А ти милосердна? Мені діти з думки не йдуть, додому поспішаю, а ти стовбичиш тут, щоб погубити мене.
— Знаєш що? — відповіла, трохи помовчавши, лисиця. — Ти йди, а я тебе проведу.
— Знаю, як ти проведеш… За шию та в кущі.
— Не кажи того, чого не слід. Я хочу, щоб люди нас разом побачили і щоб без причини мене не звинувачували.
— Ох, ти ж і хитра, ой хитра!.. Але я ще тут трохи посиджу. У мене ще пір'я не висохло.
— Хочеш, я тебе віднесу? Сідай на спину. Я вмію добре плавати.
— Дякую… Вчора і я навчилася, слава богу, — похвалилася індичка.
— Але я дуже тебе прошу, — не вгамовувалася довгохвоста. — Іди швидше додому і покажися господарям. Вони, певно, думають, що тебе вже немає. Може, зрадіють, коли тебе побачать, і моїх лисенят випустять.
— Нічого, коли треба буде — прийду.
— Не будь дурною, — почала сердитися лисиця. — Якщо я захочу, то й пізніше тебе піймаю.
— Пізніше, та не зараз. А я ще хочу хоч раз своїх діток побачити.
— А я, ти думаєш, не хочу?! Якщо ти таке кажеш, заверну в двір і всіх молодих передушу! Тільки ти їх і побачиш, коли повернешся!
Крива зрозуміла, що лисиця не жартує, і, запевняючи, що її діти не винуваті, позирала, де б зручніше перелетіти річечку.
Мікас з Джімом схилилися над кліткою і придивлялися до лисенят. Мисочку з молоком, яку вчора поставили, перевернуто. Чи хоч трохи покуштували, чи розлили й не сьорбнувши? Лисенята були наче жвавіші, але й досі сиділи, забившись у куток.
— Що їм те молоко? — сказав Джім. — Учора індичиною ласували. І тут почувся лемент Януте:
— Крива знайшлася! Крива знайшлася!
Хлопці квапливо зачинили на закрутку дверці і кинулися із сінника подивитися — невже правда?
Крива швиденько шкутильгала за тином і, знервована, не знала, в яку дірку лізти.
Прийшла Мікасова мама — вона доїла на лузі корову.
— Нечувана річ! — розповідала вона. — Присіла біля корови, дою і думаю, чого це Бура жахається? Повернула голову — лисиця! Бачить же мене добре, але йде прямісінько під носом у корови. Я вже хотіла хапати якого камінця, чи що, хотіла кричати «геть, триклята», аж дивлюся — індичка… Ковиль, ковиль ззаду за лисицею… Відпустіть тих лисенят, якщо так. Побавтеся ще сьогодні, а вечері відпустіть.
— Ні, мамо, — почав просити Мікас. — Я хочу їх виростити. Вони з таким апетитом цілу ложку молока вихлебтали, аж вилизали…
— Ні, ні, — затрясла головою мама. — Коли б ви побачили, то й ви говорили б інакше. Не так лисенят, як їхньої матері шкода.
— Все одно лисиця була і лишається хижачкою, — сказав Джім. — Скільки вона різних пташок погубила!
— Краще б та Крива зовсім не верталася… — пробурмотів Мікас— Полювали, старались, а тепер…