Так вони вчора й не забили лисенятам ні ворони, ні голуба. А сьогодні вранці мама відчинила сінник і побачила біля лисенят мертве каченя, що лежало на спинці із заплющеними очима. Невже це лисиця наважилася залізти в сінник і так помститися за своїх дітей?
— Вона не мстилася, — пояснював Майстер, — вона дбала, щоб було їм що їсти.
А голуб хоча й наляканий, але живий і здоровий витикав голову в дверці клітки і нетерпляче просив, щоб його випустили з неї.
Що вдієш: голуба випустили, а мертве каченя віддали лисенятам.
Расуте пригадала, що позавчора до корівника колгоспники привезли з поля солому, а мама склала її в стіжок. Гедрюс ще допомагав їй солому втоптувати. Чоловіки з довгими вилами подавали, а мама складала, втоптувала і все наказувала Гедрюсові: «Тільки не впади, тільки не впади».
Расуте дивилася на них знизу і все непокоїлась, як це вони злізуть зі стогу. Чоловіки її лякали, що немає такої великої драбини, а поки Майстер зробить, то мамі з Гедрюсом доведеться днів зо два на стогу посидіти.
Та й справді: вантажна машина поїхала, чоловіки, ті, що солому подавали, теж розійшлися, а Расуте так і лишилася стояти з переляканими оченятами; що воно буде далі? Та Гедрюс на стіжку не сумував.
— Хочеш, я сплигну? — казав мамі. — Внизу є солома… Хочеш?
— Облиш, хочеш шию звернути? — нагримала мама.
А Гедрюс навмисне чи ненавмисне, шуг — і з'їхав униз. І нічого з ним не сталось. А якщо трохи й забився, то, звичайно, не сказав.
Чоловіки незабаром принесли жердин з сучками й обставили стіг, щоб вітер не розвіяв соломи. Притримуючись за ті жердини, злізла додолу й мама. Всім було весело, тільки Расуте трошки засмутилась, бо їй ніхто не дозволив вилізти до Гедрюса на стіг.
Зараз поблизу нікого не було, і Расуте, чіпляючись за жердини, почала досить легко здиратися вгору. Внизу солому було позгрібано на купу. Кращого місця, щоб упасти, й уві сні не знайдеш.
Та коли Расуте вилізла на стіжок і глянула вниз, у неї зі страху навіть ноги обм'якли. Тому дівчинка лягла на живіт, як жабка, й задумалася: чи поспішати їй цього року до школи, чи, може, ще який час зачекати?..
Поступово Расуте трохи заспокоїлась і побачила, що звідси видно далеко-далеко. І як гарно!.. Напроти мерехтіло озеро. Біля острова стояв човен, схожий здалеку на чорну головешку. Чоловічок у човні скидався на гномика, а його вудка — на соломинку. З другого боку зеленів, а далі аж чорнів ліс, в який то там, то там вклинювалися поля чи садиби. На жовтому полі пшениці махали крилами дві жатки, схожі на птахів, які от-от здіймуться вгору. Побачила Расуте і школу. Половина даху в неї біла, а половина — чорна. А на межі між цими кольорами лазив другий гном, точнісінько Міглюс. То Мікасів тато перекривав школу. «Майстер, мабуть, дуже часто падає, — подумала Расуте, — тому він і більший за мого тата… А може, дорослі тому такі великі, що вже нічого не бояться?» Ось торік чи позаторік, коли Расуте перестала боятися гусака, вона відразу виросла із своєї сукні і светрика. Навіть мама дивувалася, як це сталося.
Расуте знову глянула вниз і пошукала очима, де та купка соломи під стогом. Ще якусь мить підбадьорювала себе, потім сіла, заплющила очі, посунулася ближче до краю стогу — і шуг!..
Холодні пальці страху ще раз стиснули серце, і ось Расуте вже на землі. Тільки чомусь одна нога раптом заболіла. З купи соломи злетіла перелякана курка й зарепетувала:
— Хай тобі грець! Хай тобі грець!
Расуте ще не плакала, лише подумала, як це трапилося, що вона впала не на солому, а вдарилася об тверду землю. Потім хотіла підвестись, але її ноги, завжди такі слухняні, закричали від болю: «Ні, ні! Полеж, полеж!» Особливо права, — біля ступні пекло вогнем, а зсередини щось ніби розривало. «Що ж тепер буде?» — злякалася Расуте й заплакала.
Проте курка-крикуха зробила добре діло, бо тихий плач Расуте хто-зна, чи й швидко почули б.
— Хай тобі грець! Хай тобі грець! — не вгавала зозуляста, аж поки вийшла Мікасова мама з корівника: чи не з'явився часом поблизу тхір чи лисиця. Побачивши Расуте, вона обмацала її набряклу кісточку й подумала: «Або вивихнула, або зламала. Треба батьків повідомити та швидше до лікаря везти».
Зрада
Ой як хотілося Кривій знайти для своєї родини безпечний куточок! Хай би був і тісний, і не дуже зручний, аби лишень подалі від тієї смердючої клітки з лисенятами.
Завела каченят у повітку. Ні корова, ні овечка, ні, зрештою, навіть кабан, співчуваючи їй, лихого слова не мовили, а Майстер чомусь узяв і вигнав. («Вам тут не місце…») Поріг у курнику був для каченят занадто високий: понабивали вола — не перестрибнуть і край; а щоб дощечку покласти, — ніхто не догадається.