Небо вже затягувало хмарами, і Гедрюс, не чекаючи дощу, згріб білизну, а картоплю пообіцяла начистити Расуте. Хлопець щодуху подався до чарівного колодязя.
Колись там була садиба. На цементному підмурку стояла велика хата з шістьма кімнатами і ґанком. Був сад, у якому росли не лише фруктові дерева, а й сріблясті ялинки, туї та височенні тополі. Однак через усілякі війни люди подалися хто куди, хату розібрали, яблуні повимерзали, лишилися глибокий колодязь, кілька обламаних дітьми вишеньок, туй (їх ламали на вінки), привезених здалеку сріблястих ялинок та кучерявих від самої землі тополь.
Януте видно було здалеку — вона сиділа на вершечку вишеньки — тяглася до останніх, над'їдених осами ягід.
— Ти наче білочка, — похвалив Гедрюс Януте, заздро дивлячись на її ковбойські джинси. — Була вже біля колодязя?
— Була, — відповіла дівчинка. — Ти великий брехуняка. Він зовсім не відповідає так, як ти казав.
— Звичайно, — погодився Гедрюс, — він не завжди і не усім… Ходімо, спробуємо вдвох.
Януте виплюнула кісточки, поволі злізла з вишні, обтрусила джинси і рушила з Гедрюсом до позеленілих цямрин.
Зі страшної глибини, ніби живе, блимнуло на них водяне око. Гедрюсові чомусь стало соромно кричати ім'я Януте, тому він нагнувся й загукав:
— У-у!
— У-у, — відповів колодязь.
— Нууу… — розчаровано мовила Януте. — А казав — найдовше слово, навіть кілька слів…
— Януте! — осмілівши, чомусь тоненьким голоском вигукнув Гедрюс.
— —Уу! — відгукнулося з глибини.
— Гедрюс брехун! Брехун! — проспівала в колодязь Януте.
— …брехун, — підтвердив колодязь.
— Ну, бачиш! — зрадів Гедрюс. Щоб вийшов грубіший голос, він попросив Януте потримати його за пояс і, перегнувшись через цямрину, прогув:
— Януте!
— Януте… — відповів колодязь.
— Ти… — вів далі Гедрюс.
— Ти…
— Дуже, дуже!
— …же, же, — відлунював колодязь.
— Хороша дівчинка! — сяк-так закінчив Гедрюс.
— … ин… — охнуло водяне око, і в ту саму мить щось шубовснуло У воду.
— Окуляри упали… — як про велике горе сповістив Януте Гедрюс.
— Що ж тепер буде? Ти справді без них не бачиш?
— Бачу, але… Ти розумієш, я впіймав гнома. А тепер уже все.
— Ну, то ходімо, покажеш. Що «все»?
— Без окулярів ти його не побачиш, ось чому «все».
— Невже він такий маленький?
— Він не маленький, — дедалі більше хмурнів Гедрюс, — але, бачиш, ті гноми не всім показуються. Потрібні особливі окуляри…
— Ану тебе!.. Ти все вигадуєш і вигадуєш.
— Слово честі! — бив себе в груди Гедрюс— Побачити, то, можливо, й не побачиш, але почуєш, як я з ним розмовлятиму. Ходімо.
І привів до вулика Януте, ще сповнену сумніву.
Читаючи все своє життя книги, Шюрпе, може, й не став щасливим, але знання, якими він збагатився, допомагали йому вгамовувати будь-який страх і всюди заховувати спокій. І в час веселих веснянок, і в осінню сльоту учений був однаково врівноважений. Отож і зараз, потрапивши в біду, Шюрпе не розгубився.
«А коли б я розгубився, — спокійно міркував полонений, — то мені було б ще гірше». Обдивився, пошукав, чи, бува, не знайдеться у вулику якої дірочки чи щілинки. Та й інструменту ніякого немає, щоб прорізати стіну. Що ж робити? Чекати на допомогу друзів і, не марнуючи часу, далі читати книгу. Більше нічого не лишалося.
Ні, це ще не все. «Подумай, Шюрпе…» — сказав сам собі Шюрпе і глибоко задумався.
У вулику, крім нього, була миша, кілька метеликів молі і товста, смугаста, як котячий хвіст, гусінь з пушком чорного, червоного і жовтого кольору. Таким барвам міг позаздрити будь-хто. Але гусінь була дуже сумна. Ледве повзала по краєчку рами та все бідкалася:
— Помру… Відчуваю, що помру. Хоч би встигнути ниток напрясти.
— Не помреш, — сказав їй Шюрпе, але гусінь, видно, не зрозуміла його. А коли б і зрозуміла, то все одно не повірила б.
— Не доведеться вже простирадла собі виткати… — жалісно примовляла гусінь. — Закутаюсь і помру. Кінець мені, кінець.
— Так ти ж обмотаєшся своїми нитками, станеш лялечкою. Вся розтанеш, проспавши зиму, а навесні твій шовковий кокон розірветься і ти знову оживеш. Будеш метеликом рідкісної краси.
— Ох, кінець, усьому кінець… — пхикала гусінь. — Так і не встигла обгризти всього листя, так і не встигла…
«Нічого ти не знаєш, — думав Шюрпе. — На тебе ще чекає чудове літо, квіти, солодкий нектар і багато різних пригод. Лізь тільки вище, дурненька, щоб тебе миша не дістала. Не будь ледарем, ворушися. Постарайся напрясти якнайбільше ниток. Зима може бути люта, а вулик порожній — добре закутайся».