І погляд ученого знову впав на книгу, де саме було написано про різні стадії розвитку комах — від яєчка до метелика. Метелик одного погожого дня, можливо, сяде дівчинці на щоку, а вона засне, і їй присниться такий чудесний сон, якого вона ніколи не забуде. А колись, як дівчинка стане вже дорослою, той сон і метелик зігріють їй серце. І саме тоді, коли це тепло буде кому-небудь украй необхідне…
Отож у тій книзі Шюрпе вичитав, ніби все, що нас оточує і що ми бачимо — від маленької травинки й камінчика до зеленого листочка, а від листочка до метелика, а від метелика до лисиці, лева, гнома й людини — усе між собою пов'язане, переплетене, а все разом зігрівається сонцем на тому самому лоні природи. Від травинки, від жучка до людини. Камінчик і гора, гном і велетень стали ніби братами. Соловейко чи гном Лепутіс — між ними не така вже й велика різниця… Треба ще набратися розуму з тієї книги «Метаморфоз», може, й справді пощастить знайти рецепт, як їм, шістьом, повернути до себе сьомого — найменшого й найулюбленішого.
Поки Шюрпе роздумував над цим, миша, що влізла до вулика поласувати вощиною та пополювати на нічних метеликів, стала качати й гризти горіхи, які Гедрюс приніс не полущивши.
Учений вже був розсердився, що миша дуже гуркотить і заважає йому читати. Але мудрий і з поганого зуміє видобути щось хороше. Хай миша одного горішка розгризе, другого прогризе й віддасть Шюрпе. Так вони й домовились. «А далі, — промайнула в Шюрпе думка, — хай вона вилизує мед і помаленьку гризе стінку вулика. Ось і буде вихід».
Учений нарешті заспокоївся і, з'ївши одного горішка, знову втупився в книгу.
— Ти ближче не підходь, — прошепотів Гедрюс Януте. — Стань отут і слухай. Зараз я заговорю до нього.
Януте кивнула головою. Гедрюс підняв дашок вулика і заглянув усередину. Однак на цей раз він нічого не побачив, крім мишачого хвоста і двох вигризених горіхів. Але Гедрюс знав, що Шюрпе ніде не міг подітись і, прикинувшись, що бачить його, трохи спогорда запитав:
— Ну, то як? Сподобалися горіхи?
Шюрпе не відізвався.
— Чого це ти вже й не розмовляєш? Може, ще чогось принести?
Коли ти весь час мовчатимеш, я подумаю, що ти втік, і більше не принесу тобі їсти, — легенько присоромив його Гедрюс і тим самим показав, що він Шюрпе не бачить.
Та гном і на цей раз не обізвався.
— Гей! — уже сердито гукнув Гедрюс. — Я тут разом з Януте. Вона дуже хороша дівчинка. Скажи їй що-небудь.
— Де він? — не витримавши, нагнулася над вуликом Януте.
— Він десь тут… Раніше сидів у цьому кутку й читав, поклавши книгу на коліна.
— То куди ж він тепер подівся?
— Я ж казав… Я б тобі дав окуляри… — спробував пояснити Гедрюс. — Вони були такі, ніби чародійні…
— Ану тебе, брехунець, — сказала Януте.
— Слово честі! — запевняв Гедрюс. — А кому ж я приніс оті горіхи? А мед? Кому?
— Та он же миша! Бррр, як я боюся!..
— Справді, миша… — сказав Гедрюс, наче раніше він її не бачив. Він будь-що хотів якось пояснити таємниче зникнення гнома. — Ти розумієш… адже ці гноми — не так собі гноми. Вони, мабуть, виникли з мишей. І мій дідусь так пояснював. Вони почали виконувати різні роботи, ходити на двох ногах і поволі-поволі стали гномами. А це він був зачинений без роботи — трах! — і знову став мишею.
— Годі тобі вже вигадувати… — відповіла Януте, докірливо хитаючи головою. — Я так і знала… Він спіймає… гнома…
— Почекай, побудь… — схопив Гедрюс її за руку. — Я до нього ще заговорю, ти побачиш… Він мені все одно щось та скаже.
— Всі хлопці брехуни, — звільнивши руку, відрізала Януте. — А ти — із брехунів брехун!
— Зачекай, Януте… Побудь… — просив Гедрюс, ідучи поруч з нею садком. — Запитай у Расуте, коли хочеш. Ходімо, побачиш, яка в неї нога. Побачиш, як вона ходить на милицях. Януте!..
— Іди собі! — сердито кинула дівчинка і бігцем подалася до озера.
Гедрюса наче коза з ніг збила: ні плакати, ні кози доганяти. Постояв, загилив гриба поганку й повернувся до відкритого вулика.
— Чув?! — крикнув невидимому Шюрпе. — Через тебе я тепер брехуном став. Важко було тобі хоч двоє слів сказати? Ех! Доки не заговориш, я тебе звідси не випущу — і не сподівайся.
— Не грюкай, — спокійно сказав Шюрпе. — Вважай, що мене тут немає. Так буде краще і мені, і тобі.
— Але ж я знаю, що ти є! Адже я тебе чую.