— Добре. Набрид цей, створимо інший…
Потім попросив слова Аліс, який досі мовчав, а готуючись до виступу, нервово висмикував мох.
— Я коротко і ясно, — почав він. — Ми повинні більше вчитись у природи, а оці наші суперечки ні до чого — тренування з красномовства й не більше. Будь-хто із живих істот, угледівши людину, тікає від неї і всім, кого тільки зустріне, кричить: «Гей, ховайтесь!» Звір чи птах, великий чи малий, якою мовою не крикнув би, а ці слова — «Гей, ховайтесь!» — усі розуміють. Усім відомо, що з людиною не повоюєш, а дружити з нею — це все одно, що їй служити.
— Дозвольте репліку? — вигукнув Міглюс.
— Будь ласка, — погодився Вай-Вай.
— А це як служити, — Міглюс зробив наголос на слові «як».-— Навіть канарки, не кажучи вже про коней, собак, котів та бджіл, здружують людей. Не кажу, що всіх, але деяких людей саме тварини і зробили людьми!
— Не знаю… — розвів руками Аліс. — Якщо ми хочемо стати канарками, то Шюрпе чи не найшвидше досягне своєї мети, і нам немає ніякої рації його рятувати. Але для мене, наприклад, найгірше видовище — бачити птаха, білку чи ще якогось іншого лісового звіра в клітці. Краще загинути, ніж тішити своїми стражданнями того, хто тебе поневолив.
— Правильно! — вигукнув Єгіс так, що аж Крук здригнувся на верхівці ялинки.
— Чого ти горланиш?! — нагримав на Єгіса Вай-Вай. —Хочеш, щоб тебе почули звірі й стали вити та кричати: «Гей, ховайтесь!»?
— Так, так… — підтримав головуючого Аліс. — Єгісові іноді хочеться, щоб його всі боялись. Я пропоную триматися середини: робімо добра стільки, скільки хто може, але не забуваймо й отого: «Гей, ховайтесь!»
Аліса підтримав і Лемтуріс: йому, мовляв, немає чого із сказаного тут ні відняти, ні додати. Гномам слід бути обережними, але, визволяючи Шюрпе, він усе ж пропонує скористатися допомогою Расуте. Хто ж, як не вона, зможе відліпити вічко у вулику?
— Ні! — запротестував Єгіс. — Ми не можемо ризикувати своїми хлопцями. Завтра зробимо який-небудь інструмент, покличемо на допомогу Крука, їжака, і коли стемніє…
«…в похід!» — ще хотів сказати Єгіс, але на верховітті Крук раптом каркнув:
— Гей, ховайтесь!
Вдруге повторювати гномам не було потреби. Коли на лісовій стежці з котом у торбі з'явилися Джім та Мікас, гномів неначе вітром знесло в глибину лісу. Одні втекли, злякавшись несподіваного окрику, а інші, — радіючи, що трапилась нагода здихатися набридлої балаканини.
Казка про двох королів
Після неприязної розмови з гномом Гедрюс того дня до вулика більше не підходив, і Шюрпе підганяв усіх, щоб швидше бралися до роботи. Смугаста гусінь притихла і почала прясти собі шовк, а миша згризла ще одного горіха і взялася гризти стінку вулика. Дошка була хоч і товстувата, але не з дуже твердого дерева, і, за розрахунками вченого, миша до ранку, найпізніше до обіду наступного дня, мала прогризти її.
А надвечір, коли об дашок затарабанив дощик, а у вулику робота аж кипіла, Шюрпе раптом почув чиїсь кроки і таємничий шепіт. То Мікас з Джімом підняли дашок вулика і витрусили всередину свого полоненого. Кіт Чорний, призвичаївшись у торбі, дряпався, нявкав і довго не здавався. Нарешті, опустивши дашок на місце, шибеники, попирскуючи од сміху, чкурнули геть. Кіт, навіть не роздивившись на нове місце, занявчав ще страшніше і застукав хвостом об рами.
— Гей, тихше! Ти тут не один, — обізвався Шюрпе, бо той вибив у вченого книгу з рук.
Чорний — цап! — і підчепив пазуром гнома за загривок. Вишкіривши зуби, кіт просичав:
— А ти хто такий?
— Як бачиш… — відповів Шюрпе. — Тільки благаємо, — не зганяй на нас свою злість.
— Зжену!.. — пригрозив кіт.
— Відпусти! — спокійно промовив гном. — Ми такі самі полонені, як і ти.
— Мене за що?! За що?! — волав кіт, у безнадії поглядаючи у вічко. — Весь вік мене шанували і пестили. Ніякого свинства я їм не вчинив. Гей ти, людинко! Чуєш, що я кажу?
— Чую. Тільки не кричи так. У вухах лящить.
— І хай лящить! Тобі добре, ти знаєш, за що тебе посадили. Гей, допоможіть! Лю-юди! — завів знову кіт.
В тому крику було чимало гордості, вчувалась і нотка зловтіхи, зрештою Чорний, як досвідчений артист, закінчив свою арію плачем, що брав за серце:
— По-ми-лу-у-у-йте! Я не винуватий!..
— Браво! — зааплодував Шюрпе. — Браво!
— Тобі добре, — правив своєї кіт. — Ти, видно, знаєш, за що тебе посадили.
— Якщо тобі від того полегшає, — мовив учений, — я скажу, в чому можна було б тебе звинуватити.
— Невже?!. — трохи здивувався, а трохи пригрозив кіт.