— Кажеш, тебе любили, пестили… — почав Шюрпе, заступаючи мишку, яка ледве дихала від страху. — Але сховай пазури і скажи, вельмишановний, а ти сам любив кого-небудь?
— Лю-бииив… — нетвердо відповів кіт.
— Хтозна?.. Всіх великих звірів і людей ти ділив на потрібних і непотрібних тобі, а всіх дрібніших — на їстівних і неїстівних. Чи ж не так?
— Я тобі розкажууу, розкажуу, роззззкажуу!.. — обіцяв кіт, нагострюючи пазури.
— Навчився муркотіти, — вів далі Шюрпе, — лащитися, щоб господиня налила тобі молока, а Мікас почухав спину… А якщо хто брав тебе за лапу, вона була така лицемірно-ласкава, навіть ніжніша за твій хвіст.
— Але ж я повинен був втягнути пазури! — викрикнув Чорний. — Я їх любив і любитиму, аби мене тільки випустили.
— Аби випустили, аби молока дали… А нап'єшся, хвоста задереш, і куди та й любов дінеться. Мотор муркотіння вимкнуто.
При цих словах Чорний навіть засміявся — так точно визначив гном його вдачу.
— А, скажімо, собака — той справді любить. Ситий чи голодний, гладять його чи б'ють — він ніколи не лицемірить і ніколи не зрадить.
— Раб! Підлабузник! Нікчема! — сердито промуркотів кіт.
— Сумніваюсь… — відповів Шюрпе. — Це твоя дружба більше схожа на підлабузництво. Та не сердься, не сердься… Правду кажучи, твоя лагідність — це тільки плата людині за добрі харчі та нічліг.
— Яка плата?! — гнівно вигукнув Чорний. — А хто мишей ловить?! Далися йому ті пазури… А що б я без них робив?
— А що лихого тобі зробили миші?! — не стримавшись, пискнула миша. — Що лихого заподіяли тобі ті нещасниці?!
— Ааа, —зрадів кіт. — То тут і миші є! Ану, виходь, покажися…
— Не чіпай її, — сказав Шюрпе. — Я тебе дуже прошу.
— Як-то «не чіпай»? Цілий день у роті й ріски не було — і не чіпай!..
— Зрозумій, ми тут усі в неволі. А як почнемо ще й одне одного гризти…
— А може, спробуємо, га?.. Ви тут, бачу, горіхами ласуєте, а мені що запропонуєте?
— Якщо нас годують, то й тобі що-небудь принесуть, — заспокоював його Шюрпе. — Тільки якось уже потерпи до ранку.
— А може, мене якраз і впустили сюди… добрі люди… знаючи, що я дуже голодний… Га?
— То, може, ти скажеш, для чого вони і мене тут зачинили? Так навряд, щоб я тобі знадобився на вечерю чи сніданок.
— Не дуже… — погодився Чорний, пильно оглянувши Шюрпе. — Тим часом мені вистачить і миші.
— Почекай, — не піддавався гном. — Потерпи до ранку, подрімай трохи.
— Я голодний, сто чортів! Розумієш? А тут ще й миша — як я можу задрімати?
— Я розповім казку… І домовимося: якщо тобі завтра не дадуть їсти — жери хоч нас обох — я й слова не скажу.
— Ну, добре. А про що та казка?
— Про двох королів.
— Королів?.. — розчаровано протяг Чорний. — Королі зникають, а коти були, є і будуть. Розкажи мені краще що-небудь про кота.
— Буде й кіт, буде, — пообіцяв Шюрпе. Він зітхнув, одклав набік книгу і, не поспішаючи, почав розповідати.
— Давно-давно колись в одному королівстві жив-був король. Мав крісло, яке всі називали престолом, залізну шапку, яку називали короною, руду бороду, коня в яблуках — його називали рисаком — і ще дещо.
— А як називали бороду? — запитав Чорний.
— Тільки одна борода й мала справжню назву, а все інше… Та не в цьому суть. Король був дуже лютий: гнівався, коли скрипів престол, лютував, що корона тяжка, кінь великий, а він такий малий… Як треба було сісти в сідло, в нього обов'язково щось десь рвалося, тріскалось… Тому король купив собі воза і наказав називати його каретою, найняв кучера і, погладжуючи бороду, роз'їжджав собі по своєму королівству.
— А де ж кіт? — запитав кіт.
— Буде, буде, — пообіцяв оповідач і подав миші знак, щоб вона займалася своїм ділом.
— От зібрався якось король у гості. Було це влітку, на дорогах здіймалася страшна курява, і король бурчав, що від пилюки потьмяніла його корона, борода та ще дещо. Раптом кінь чогось злякався. Кучер кричав: «Тпру, тпру!», але рисак летів галопом, доки віз не зачепився за прикордонний стовп і перекинувся. Володар беркицьнув у рів, аж корона з голови злетіла. Кінь у яблуках і кучер звели воза, стоять, ноги у них трусяться, руки тремтять і таке інше.
«Ах ти, сякий-такий! — закричав король і вихопив у кучера батога. — Конем правити не вмієш!..» — «Та він же злякався, володарю… Ґедзь його вкусив…»
Але король не слухає кучера, та лясь, лясь його батогом по чому влучить — по спині, по ребрах. А тоді звелів коня випрягти, а замість нього запріг кучера і наказав везти себе додому, бо з такою погнутою короною та розкуйовдженою бородою у гості не можна їхати. І всю дорогу король кричав «но!» та ляскав біля його вух батогом.