— Один селянин сіяв на горі гречку, ячмінь та коноплі, — почав лікар. — Сіє і думає: «Уродить гречка — кашу їстиму, вродить ячмінь — крупник сьорбатиму. А як не буде ані гречки, ані ячменю — лише кілька коноплин — сплету з них батога й піду жебракувати, буде чим від собак оборонятися. Теж непогано!..»
Сіє, сіє, гляне: що посіє — ворони виклюють. Схопив камінець з борозни — бах! — наполохав птахів. А камінчик упав на теплу, м'яку ниву і почав рости. Ріс, ріс і виріс у великий синьо-сірий камінь з білими плямами.
— Камінці не ростуть! Вигадка! — не витримавши, вигукнув Вітукас.
— Ти сам не ростеш! — відрізала Расуте. — Заліз під машину і тут лізеш… Мовчи та слухай.
— Літо було посушливе, — розповідав далі лікар, — не вродила в того селянина ні гречка, ні ячмінь. А конопель і на батіг не вистачило. Іде бідний хлібороб сумний-сумний, дивиться — аж на його полі лежить камінь, як добра копиця. Настала вже осінь, почалися заморозки — лежить камінь і труситься, зубами цокотить… Бачить камінь: іде чоловік у розстебнутому кожусі. Камінь йому й каже:
— Чоловіче добрий, укрий мене кожухом, я тобі сторицею віддячу.
— Як же ти віддячиш, коли сам голий, та ще й на моїй землі лежиш?
— Укрий мене кожухом, щоб я взимку не замерз, а навесні, тільки-но сніг із землі зійде, перевернеш мене і побачиш черв'яка. На того черв'яка в озері рибу зловиш. А в рибі діамант знайдеш, завбільшки з горошину, його риба проковтнула. Той діамант дуже дорогий, ти його продаси і купиш за нього все, що захочеш. Пиріжки їстимеш, мед-пиво питимеш.
Повірив чоловік, укрив камінь кожухом, а сам прийшов додому, ліг на печі й заснув. Спав, спав, доки поля снігом засипало. Прокинувся, перевернувся на другий бік і знову хропе, аж шибки у вікнах дзвенять. Отак цілу зиму, неначе той ведмідь, і проспав. Тільки-но сніг розтав на полі, селянин прокинувся, пішов і перевернув той камінь. Камінчик теплий, під кожухом аж росою вкрився і ще трохи підріс за зиму. Заходився чоловік перевертати його, та ніяк не переверне.
— Оп, оп! — підбадьорює камінь селянина. — Ну, ще трошки, ще…
Уперся чоловік у землю ногами, піднатужився і підняв трохи камінь, але він вислизнув і придавив чоловікові ногу. «Треба лома принести, — подумав селянин, — тут без нього не обійдешся».
Поки сходив додому, та приніс лома, та витягнув з-під каменя ногу, — черв'як зарився глибоко-глибоко в землю!
— Копай, — каже камінь. — Копай, доки не відкопаєш.
Копав-копав чоловік і викопав криницю. Криниця вже повна води, а черв'яка ані сліду. Розгнівався чоловік і ну камінь стусати:
— Кажи, де черв'як? Де риба?! Де той діамант?! Де обіцяні пироги з медом?
Стусав, стусав, доки й чоботи розбив, тоді сів на камені й плаче.
— Вилий з криниці воду, й стане так, як я обіцяв, — порадив камінь.
Йому під кожухом було так тепло та м'яко, що він тих стусанів і не відчув.
Знову чоловік послухався. Зробив журавель і ну воду з криниці тягати. Витягає та на землю виливає, витягає та на землю виливає. Зупинився піт з обличчя витерти, аж дивиться — усе поле зазеленіло! Ожила, зазеленіла торішня гречка, ячмінь, а коноплі — мов ліс ялиновий!
«Гаразд», — подумав чоловік, сплюнув на долоні, потер їх і знову журавля тягне. Тягне і не бачить, що вже й гречка зацвіла та пахне-пахне… А квіти на ній, мов качан капусти, а бджоли мед відрами носять… Наносили один вулик, другий; третього вулика не було, то вони соти прямо в коморі ліплять, але й з комори мед уже через поріг ллється.
Ячмінь — як ліс, де там косою, — хіба що добре вигостреною сокирою тільки й зрубаєш. А як почали коноплі осипатися, то страшно було, щоб голову не пробило — сім'я наче град падало. Чоловік тільки прибіжить додому, похапцем поїсть меду, нап'ється пива з ячменю — і знов до роботи. А води що за день з криниці виллє, то за ніч знову повно набереться. Нарешті набридла чоловікові ця робота, — взяв він відро та й викинув геть, узяв камінь і зі злістю жбурнув у криницю. А камінь за літо так нагрівся, що від нього аж вода загорілася.
— Ну, вода-то вже ніколи не загориться, — прошепотів Гедрюс.
— Ні, загориться! — знову заперечила Расуте. — Я сама у вогонь воду лила й бачила.
— Горіла, — підтвердив лікар. — Блакитним полум'ям палахкотіла, тоді пішов білий дим і вигоріла не лише криниця, а весь горб. На другу весну не зійшов ячмінь, пожухла гречка, а горобці виклювали коноплі. Тільки тепер збагнув чоловік, який він був багатий тоді: і пироги їв, і пиво пив, а меду було — хоч купайся у ньому.
— Ну? — каже, помовчавши трохи, лікар. — Де брехня, а де правда в цій казці?