Надвечір до краю змучений чоловік насилу доплентався додому. Дивиться: горщик каші стоїть під подушкою, а жінка розіслала на столі шовкову хустку, жару в праску насипала — вбрання своє прасує. Як побачила чоловіка, праску відставила, а кашу на стіл, ложку та ще щось. «Прошу, чоловіченьку. Призволяйся».
Поклав кучер люльку на підвіконня, покуштував — а каша пригоріла. Не вишкварками і не ячменем пахне, а відгонить димом.
«Та що ж це таке? — каже він. — Цю смалятину і свині не їстимуть!..»
«Не гнівайся, — просить жінка, — кури в город забрели, поки вигнала, каша й пригоріла. Думала, не помітиш…»
«То он як? Не помічу?!» — кучер пожбурив миску з кашею у вікно, штурхонув стільця, стілець зачепив глечика.
Глечик з молоком розбився, і господиня вибігла надвір по ганчірку молоко витерти.
Облизався кіт і знову питає у гнома:
— А де ж кіт? Кіт де?
— Зараз, зараз, — відповів Шюрпе і ну розповідати далі:— А кучер, гнівний та сердитий, схопив свою люльку і — я вже не знаю, як воно трапилося, — навмисне чи ні, розсипав на хустку присок із люльки, вилаявся і ліг спати.
А господиня дивиться: ту кашу, що чоловік викинув, собака під тином уплітає — аж за вухами лящить.
Він думав, йому таку смакоту дали за те, що добре садибу стереже, і як побачив господиню, кинувся до неї лизнути в подяку як не щоку, то хоч руку.
«Геть!» — раптом зарепетувала господиня, ще й ударила собаку черевиком у бока.
Заскавулів собака і, підібгавши хвоста, подався під кущ порічок. А там грібся півень.
«Геть! Геть звідси! Це моє місце!» — загавкав Рябко і ні з того ні з сього хап півня за хвоста. Хвостатий співун як загорланить та ходу з-під куща, а три його найкращі пір'їни так і залишились у собачій пащі.
«Як же я тепер такий курам покажуся?» — забідкався півень, побоюючись вийти на видне місце. Дивиться…
— Кіт! — відгадав кіт.
— Він, — ствердив Шюрпе. — Славний такий котик. Ситий, у гарному настрої, чепурненько причесаний — сидить собі й усміхається, думаючи, що б це приємне сказати тому півневі. А півень як загорланить:
«Ще й ти з мене глузуватимеш!» — та як дзьобне котові десь біля ока, — той мало не осліп, бідолаха.
Тоді розлютувався кіт, нагострив пазури об кошика, що лежав недалеко перевернутий, і каже собі: «Ну, стривай… Якщо він так, то і я піду й кого тільки зустріну, того й роздеру. Курку — то курку, свиню — то й свиню, будь-що…» І рушив через подвір'я у поле — та все видивляється, на кому б це свою злість зігнати за те, що півень на нього напав.
Під лісом у сухому бур'яні бігала польова миша, — сама сіра, а на спині темно-коричнева смужка. Присів кіт, підкрався ближче — аж там ще троє мишеняток. Вони були такі малі й нерозумні, що, бувало, натраплять на квіточку чи жучка й одразу починають пищати.
Кіт припав до землі і чекає, коли котресь мишеня вилізе на мох, на відкрите місце, бо в тому сухому бур'яні можна й очі собі виколоти, й вуса поламати.
— Свята правда, — підтвердив кіт.
— Незабаром на сріблястий мох (біля самого стовбура дерева) опустилася стомлена дика бджола. Вона солодко пахла медом. «Ой, ой!» — запищало одне мишеня і кинулося до бджоли, щоб роздивитися на неї зблизька. Кіт — плиг, цап і піймав мишеня. Задушив і лишив його комашні чи воронам, бо був більше сердитий, ніж голодний, а до того ж сподівався ще на зайчика, куріпку чи ще кого.
Плачуть мишенятка, а стара миша Вичитує їм сердито — щоб іншим разом вони, сякі-такі, були обережніші. Потім звеліла дітям витерти сльози, повела до гнізда диких бджіл і каже:
«Рийтеся тут і гризіть, що тільки знайдете. їжте лялечок, пийте мед, а я вас стерегтиму».
Бджоли-няньки ну мишу благати, щоб пожаліла майбутніх бджілок, залишила хоч трошки меду, — по нього так далеко і так важко літати — аж на кінець світу.
«У світі немає жалості, — одрубала миша. — А не вірите, — спитайте в кота».
— А чому не в півня? — здивувався Чорний.
— «А чому не в собаки?» — сказав би півень… Але вернімося до бджіл. Одні з них, прилетівши й не знайшовши гнізда, кинулися в озеро й потопилися, інші із жалібним дзижчанням полетіли правди шукати.
А одна бджола через сльози та пилюку не бачила, куди вона летить. Летіла, летіла і втрапила прямо коневі у вухо. Рисак як злякається, як смиконе карету — та й понісся дорогою через гори і пагорки, аж поки колесо об щось зачепилося і віз перекинувся.
А то ж була карета, в якій король їхав у гості. Карета тарарах, король бабах, а золота корона покотилася, покотилася — і прямо в рів.