Миша з досади навіть заплакала. А що лишалося робити Шюрпе? Шюрпе мусив її втішати.
— Нічого, — сказав він, — зроби в моху схованку, щоб Чорний не дістав тебе, і гризи собі далі.
— А ти? — пропищала миша.
— А я?.. — почухав потилицю гном. — Я йому скажу, що він, засинаючи, з'їв тебе. І попрошу зоставити мене на вечерю…
Паперовий голуб
— Ах ви ж сплюхи! Ще й досі не повставали! Мікасе!
Джіме! Боки попролежуєте. Он Гедрюс уже давно по гриби пішов. Аж стогне, стільки боровиків несе. Зараз же мені — раз, два й умиватись!
Отак Мікасова мама, зайшовши до дітей у кімнату, розпочала ще один день пригод, який прозивається п'ятницею.
— А які сьогодні вранішні новини? — хриплуватим од сну голосом запитав Джім.
— А яких вам треба?!. Звісно, є, є. Тато каже, що стара лисиця жила в нашому сіннику. Там під хмизом нора вирита.
— Ну?! — здивувався Мікас. — Може, вона й досі там сидить.
— Авжеж, знайдеш її там… Даремно ви котика втопили. Я аж заплакала… Звернули усе на бідолашного… Добрий був Чорний.
Мікас з Джімом задоволено переглянулися.
— Оті вже мені хлопці… такі жорстокі! — сіла в ліжку Януте: за ніч і забула, що саме вона вчора виказала Чорного.
— Слухайте, тітонько, — вихопився Джім, — а що нам за те буде, як ми Чорного виловимо?
— Як так? А де ж ви його поділи? Глядіть мені, не знущайтесь над звірятком!
— Ми?! — здивувався Джім.
— Якби не тато, ми його не втопили б, — хитрував Мікас. — А то самі ввеліли і самі сльози проливають.
— То ви його втопили чи ні? — серйозніше запитала мама.
— Ну… якщо винагороди не буде, то вважайте, що земля йому пером…
— Будуть, будуть. Я їх примушу картоплю чистити. Приходь на обід — я цепелінів зварю.
— Спасибі, — подякував Гедрюс. — Може, й прийду.
Гедрюс, хвацько оббиваючи росу, почимчикував додому. Ще здалеку він побачив біля вулика Расуте й Кудлика, і йому одразу стало ясно, що «пресконференція» не відбудеться…
— Ах ти ж безсоромнику! Безсердечний! Брехун! — завела сваритися Расуте. — Що ти наробив?! Я так злякалася, так злякалася.
— Чому? Що трапилося?
— Я тобі покажу! Він ще й придурюється, наче нічого не знає. Такий страшний, чорний!.. А як він нявчав! Як він дряпався, бідний, аби ти тільки знав.
— Хто? — уже нічого не розумів Гедрюс. — Що ти вигадуєш?
— Ти сам вигадуєш! Ще й вічко заліпив… Хотів, щоб він задушився? Ти не уявляєш, як він нявчав!.. Бідний котик.
— Який котик? — вигукнув Гедрюс, аж Кудлик злякався. — Там була миша, а не кіт. — «Невже, — подумав хлопець, — Шюрпе зумів обернутися на кота?» — А може, то був не кіт? — запитав. — Який він? Смугастий, чи в плямах, чи ще який?
— Не прикидайся, не прикидайся… — сокорила Расуте, вже й не знаючи, бреше Гедрюс чи каже правду. — Не смугастий, не плямистий, а Чорний! І Кудлик може посвідчити. А як же я перелякалася!.. Хоч би не захворіти.
— Справді, це не я зробив, — сказав Гедрюс, заглядаючи у вулик. — Це вони самі навмисне свого кота сюди вкинули.
А Расуте все щебетала й щебетала — як вона, ставши біля вулика, побачила Кудлика, як заспокоїла його і почула, ніби там щось усередині нявчить і як насилу зсунула із вулика кришку… Гедрюс мало що слухав з її розповіді, бо його серце, ніби полум'ям обпекла думка: «Це, певно, Януте їм сказала про мишу і гнома, яких учора побачила у вулику…» Цього від неї Гедрюс справді не чекав.
А далі — ще болючіша думка: «Хтозна, чи Чорний з'їв Шюрпе, чи не з'їв?»
Хто тепер знає про це? Хто скаже?
Расуте нарешті все виклала і почала запрошувати на сніданок, але Гедрюс тільки головою похитав, зітхнув і здавленим голосом спитав:
— Може, хочеш горіхів? Ось, держи руку…
— Чорний повернувся! Чорний! — вигукнула Януте під вікном. — Киць-киць-киць-киць…
Мікасова мама різала саме почеревину на цепеліни. Як почула новину, відпанахала добрий шматок, взяла ще й кілька вишкварок і майже побігла надвір. «Де ж той нещасник, оббріханий та ще й безневинно покараний?.. Хороший мій, невідомо, де був і чого натерпівся…»
— Киць-киць-киць! Іди сюди, котику, іди…
Кіт Чорний відчув себе зовсім як у тій казці Шюрпе. Шибеників не видно, зраду Януте Чорний не дуже осуджував: добрий кіт повинен запобігати ласки в господаря. Ось як зараз… Можна сміливо задирати хвоста і втішатися усіма щедротами домашніх — і тих, що так скучили за ним, і тих, що тепер каються.