Хвиля страху та відчаю, немов відлуння Гам-гамової лихої долі, затопила Більбо, і він, забувши навіть вихопити свого меча, тільки засунув руки в кишені. А перстень досі був там, у його лівій кишені, й він неначе сам собою надягнувся на вказівний палець. Гобліни так і повклякали на місці. Щойно тут хтось був — і пропав. Вони заревли удвічі голосніше, ніж першого разу, — але вже не з тріумфу, а з досади.
— Де ж воно? — кричали спантеличені вартівники.
— Назад, по тунелю! — гукали одні.
— Сюди! — кричали другі.
— Туди! — горлали треті.
— Пильнуйте дверей! — гаркнув командир.
Свистки сюрчали, лати бряжчали, мечі дзвеніли, гобліни лаялись і сипали прокльонами, бігаючи сюди-туди, перечіплюючись один через одного і дуже сердячись. Стояв жахливий гармидер, лемент і метушня.
Більбо страшенно перелякався, та йому вистачило глузду зрозуміти, що й до чого, і він прослизнув за велике барило з пивом для варти, забравшись таким чином геть з-під гоблінських ніг, а то б його таки затоптали на смерть, чи випадково наскочили-чи навпомацки спіймали.
— Я повинен дістатися до дверей, я повинен дістатися до дверей! — повторював він собі подумки, але минуло чимало часу, перш ніж він зважився спробувати. Це були наче якісь жахливі піжмурки. Вартівня була повна гоблінів, що метушились, і сердешний малий гобіт ухилявся і так і сяк; ось його збив з ніг один гоблін — і довго не міг збагнути, на що ж це він наткнувся; далі втікач поповз на чотирьох, примудрився прослизнути поміж ніг командира варти, підвівся і рвонув до дверей.
Двері були все ще прочинені, та хтось із гоблінів майже зовсім їх зачинив. Більбо потяг двері з усієї сили, але й не зворухнув їх. Тоді спробував протиснутися крізь щілину. Тиснувся, тиснувся — і застряг! Це було жахливо. Його гудзики зачепилися за край дверей. Він бачив, що було надворі: там кам'яні східці вели у вузьку долину між високих гір; сонце вийшло з-за хмари, заливши ясним світлом двері знадвору, — та він не міг пролізти і край.
Раптом хтось із гоблінів закричав:
— Біля дверей тінь! Щось стоїть надворі!
Більбо трохи не вмер зі страху. З останніх сил рвонувся, гудзики полетіли на всі боки, і ось він уже на волі. З подертим плащиком і камізелькою він козликом пострибав униз по східцях, а спантеличені гобліни визбирували його чудові мідні гудзики, розсипані на порозі.
Звичайно, вони зараз же погналися за ним, гагакаючи та пугукаючи, нишпорячи поміж дерев. Але гобліни не люблять сонця — від нього в них тремтять ноги й крутиться голова. Та й як їм було знайти Більбо, коли той, із перснем на вказівному пальці, перебігав від дерева до дерева, із тіні в тінь, тихо й швидко, намагаючись не потрапляти на осоння? Тож скоро вони, з бурчанням і прокльонами, вернулися назад вартувати двері. Більбо втік.
Розділ шостий
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я
Більбо втік від гоблінів, але не знав, де опинився. Він позбувся каптура, плаща, харчів, свого коника, гудзиків і друзів. Брів він усе далі й далі, поки сонце почало хилитися до заходу — за гори, їхні тіні простяглися через стежку, і гобіт озирнувся. Тоді подивився вперед і побачив перед себе лише низькі кряжі, схили яких скочувалися до низин і рівнин, що проглядали між гілля дерев.
— О небо! — вигукнув він. — Здається, я вийшов з другого боку Імлистих гір, на самісінький край загірних земель! Де ж, о де поділися Гандальф і всі гноми? Ох, як би я хотів, щоб вони тільки не були досі там, в лабетах у гоблінів!
Та він усе брів, не зупиняючись; перейшов ту високогірну долинку й почав спускатися схилом, — і весь цей час у ньому зріла одна дуже тривожна думка. Чи не повинен він, маючи тепер чарівного персня, вернутися назад у ті страшні-престрашні тунелі й розшукати своїх друзів? Він якраз вирішив, що це його обов'язок, що він мусить вернутися назад (і вельми нещасним почувся при цьому), коли до його слуху долинули якісь голоси.
Став, прислухався. Голоси начебто не гоблінів — тож покрадьки рушив далі. Ліворуч над кам'янистою стежкою, що гадючкою повзла вниз, височіла скельна стіна; праворуч відкривався положистий схил, і там, нижче рівня стежки, рясніли видолинки, прикриті кущами й низькорослими деревцями. В одному з таких видолинків і гомоніли якісь невідомі.
Він підкрався ближче й раптом побачив: з-поміж двох валунів виглядав голова в червоному каптурі. Це був Балін на чатах. Гобіт трохи не заплескав у долоньки й не закричав на радощах, але стримався. Боячись наскочити на щось несподіване й неприємне, він не зняв персня і тепер бачив, що Балін дивиться просто крізь нього і його не помічав. «Ось я з ними пожартую», — подумав він, заповзаючи в навислі над видолинком кущі. А там Гандальф саме сперечався з гномами. Вони обговорювали все, що з ними сталося в тунелях, і намагалися вирішити, що діяти далі. Гноми бурчали, а Гандальф казав, що вони ніяк не можуть подорожувати далі, лишивши Злоткінса в руках у гоблінів, не спробувавши з'ясувати, живий гобіт чи мертвий, не спробувавши вирятувати його.